Оскільки росія більше не має в Україні власних медіа, а тих колаборантів, які були на початку вторгнення, успішно нейтралізували наші спецслужби, головне поле її пропагандистських диверсій — соціальні мережі, месенджери і ютуб.

Є також спроби хакерських атак і поширення фейків через зламані українські медіа, але ці спроби напрочуд недолугі: «діпфейк», себто імітація виступу президента Зеленського з оголошенням про «капітуляцію», смішить не гірше за «Квартал 95» і навряд чи когось переконає. Соціологічні опитування свідчать, що за цей час єдність суспільства і віра в перемогу України лише зміцніла, пише Західнет.

За майже місяць війни ви багато разів чули, що вірити варто лише інформації з офіційних джерел. Напевно, ви вже стежите за цими джерелами, слухаєте щоденні звернення президента та брифінги радників, як озвучують офіційну інформацію. Ви також знаєте, що росія намагається «отруїти криниці» — вкидає неправдиву інформацію, тисне на больові точки суспільства, аби розсварити українців, підірвати їхню єдність та готовність чинити спротив загарбникам, примусити до зради чи капітуляції.

Втім святкувати перемогу зарано, і в інформаційній війні також. Росія має чимало ресурсів для інформаційно-психологічних спецоперацій. І якщо на полі бою час, імовірно, грає на нашу користь, то в інфопросторі це не завжди так: люди виснажуються, конфліктують між собою, вимагають простих рішень і відповідей. Так само закономірно, що новин із офіційних джерел не досить, аби почуватись поінформованим про ситуацію, яка весь час змінюється. Адже «всієї правди» про війну ці джерела не оприлюднюють. Тому рано чи пізно кожен починає шукати інші джерела, з яких можна отримувати додаткові факти і думки. Спробуймо розібратись, як добирати ці джерела, користуватись ними і адекватно оцінювати інформацію, яку ви з них отримуєте.

Неправдивої, неточної, перекрученої інформації дуже багато — і в мирний час, а під час війни й поготів. Лише частина неправди в медіапросторі є цілеспрямованою дезінформацією, яку запускають росіяни. І не завжди ті, хто поширюють неправдиві новини, роблять це свідомо. Якщо у вас є вибір, звісно, варто обирати насамперед ті джерела інформації, які перевіряють факти, не публікують непідтверджених новин або «патріотичних фейків». Але план-мінімум — викреслити зі свого інформаційного меню джерела, які брешуть чи маніпулюють свідомо.

Тому варто поглянути на кожне джерело, з якого ви прямо чи опосередковано (в переказі інших людей або інших медіаджерел) отримуєте новини, і поставити головне запитання: навіщо це джерело взагалі поширює інформацію?

Створювати і поширювати контент (новини, аналітику, відео, фото) — це робота, яка вимагає ресурсів. Є люди й організації, які займаються цим професійно: журналісти, медіа, комунікаційники, пресслужби, частина блогерів. Вони отримують за створення і поширення контенту гроші, це їхня робота. В ідеалі їхня мета — задовольнити потребу аудиторії в інформації, хоча можуть бути й інші мотиви, наприклад, просування інтересів власників, інвесторів, рекламодавців, політичних патронів. Під час війни використання медіа як інструменту просування своїх інтересів або політичної боротьби стало маргінальною практикою в Україні, але час від часу це все-таки роблять.

Є люди й організації, які поширюють контент не за гроші, а з певною метою — особистою чи суспільно важливою. Зараз таких дуже побільшало, адже громадяни, які мають вільний час і сили, долучаються до «інформаційного війська» (або вважають, що долучилися до нього, діючи на власний розсуд). Мета може бути різною, або їх може бути відразу декілька: допомогти конкретним чи уявним людям, вплинути на громадську думку (і не завжди конкретно вашу або тієї групи, до якої ви належите), заплутати чи дезінформувати ворога, заспокоїти власну душу абощо.

Тут і проявляється головна відмінність між професійними якісними медіа та будь-якими іншими джерелами інформації. Медіа, де працюють фахові журналісти, які дотримуються професійних стандартів, вміють фільтрувати інформацію і зацікавлені в цьому. Адже вони добре розуміють наслідки поширення брехні, відчувають відповідальність за якість свого контенту та дбають про свою аудиторію. Це не значить, що вони ніколи не підриваються на дезінформаційних мінах; на жаль, це трапляється з кожним. Але з ними — набагато рідше, ніж із блогерами, анонімними телеграм-каналами, новинними агрегаторами тощо; і якщо халепа сталася, професійні медіа докладають зусиль, аби виправити помилку і донести до аудиторії правду.

Зворотний бік цієї медалі — високий (часом завищений) рівень вимог саме до медіа, які позиціонуються як незалежні й чесні. Варто їм схибити раз, як на них ллється потік ненависті і деструктивної критики. Можете провести експеримент: напишіть у фейсбуку або іншій соцмережі, що повністю довіряєте [впишіть сюди назву будь-якого відомого незалежного медіа], і в коментарях вам неодмінно розкажуть, що з цим медіа не так і чому воно — «дно». Ну, це як у тій приказці: «нашим людям хоч тризуб на Кремлі встанови — скажуть, що криво стоїть». Якщо серйозно, то медіа з білого списку Інституту масової інформації, а також багатьом іншим українським засобам масової інформації, в тому числі регіональним, можна вірити і не чекати від них навмисних підступів, проросійської пропаганди чи дезінформації. Хоча ніхто не застрахований від помилок.

Також не варто забувати про небезпеку зламу й хакерської атаки — якщо ви бачите, що медіа, якому ви довіряєте, публікує щось нетипове й сенсаційне, краще пошукайте підтвердження в інших джерелах. Росіяни вже не раз ламали провідні українські медіа та постійно піддають їх DDoS-атакам. Ще до початку вторгнення жертвою зламу став «Детектор медіа» — зловмисники опублікували на сайті заднім числом новину про «розстріляних українськими військовими мігрантів», аби поширити її в проросійських медіа з посиланням на «достовірне джерело».

Спільний теле- і радіомарафон — порівняно якісне джерело інформації: тут точно не будуть навмисно поширювати російську дезу, намагаються перевіряти факти та спираються на дані з офіційних джерел. Однак варто зважати на те, що частина новин озвучується в прямому ефірі, коли перевірка фактів неможлива, а редактори й журналісти не впливають на те, що говорить експерт або герой. Якщо він захоче збрехати, то збреше. Також є проблема з деякими ведучими, які надміру захоплюються озвученням неперевірених даних із соцмереж та телеграм-каналів.

Якісні медіа можуть розчарувати тих читачів, глядачів і слухачів, які розраховують отримати багато яскравих ексклюзивів, «інсайдів» (тобто інформації від обізнаних анонімних джерел, яка пояснює, «як усе є насправді»), скандальних колонок тощо. Адже журналісти застосовують раціональну самоцензуру, не публікуючи те, що наполегливо просить не публікувати військове керівництво, уникають думок, які розпалюють внутрішні конфлікти, коротше кажучи — поводяться стримано. Тому аудиторію тягне в бік українських блогерів та телеграм-каналів, які пропонують менш якісний і добірний, але більш привабливий контент. У тому числі те, що під час війни замінило українцям серіали та розважальні шоу: картинки з поля бою зі спаленою технікою, збитими літаками, мертвими росіянами та переможні реляції українських військових та цивільних керівників.

У цих джерелах частка неправдивої чи перекрученої інформації вже набагато більша, адже тут не діють ані редакційні правила і стандарти, які стримують медіа від поширення фейків і помилкових повідомлень, ані будь-яка відповідальність, яка могла би змусити до обережного поводження з фактами. На жаль, мушу констатувати, що навіть журналісти у своїх приватних каналах часто поширюють новини, які згодом виявляються фейком чи бажаним, виданим за дійсне. Якось перед сном я прочитав повідомлення в телеграм-каналі одного з найшановніших українських воєнкорів, який розповів, що в цю мить українська армія жене росіян ген за Гостомель і Бучу й відтіснила загарбників уже на кілька десятків кілометрів. Це було приємно. Та вранці ця новина не підтвердилась, і дотепер ці міста так і не звільнені від російських окупантів. Це повідомлення, як виявилось згодом, запустив інший відомий журналіст, якому не було підстав не довіряти, але… Якщо ви не готові щодня розчаровуватись, дізнаючись, що новини, які викликали у вас позитивні емоції та додали надії, були брехнею, — краще ставтесь до повідомлень таких джерел вкрай обережно. Тобто не беріть на віру, поки нема офіційного підтвердження.

Анонімні телеграм-канали та сторінки, а також агрегатори новин і медіа-«ноунейми», які не повідомляють нічого про свою команду і публікують непідписані матеріали, — це ще вищий рівень небезпеки дезінформації. Багато з них сприймають війну як чудову нагоду збільшити аудиторію, яка зараз росте як на дріжджах, якщо пропонувати їй будь-які повідомлення про перебіг бойових дій та все той же «воєнно-розважальний» контент — підбиті танки, польоти літаків тощо. При цьому автори цих каналів і сторінок нічим не ризикують, тому замість російських танків вам можуть запропонувати українські, сирійські або іракські, новини можуть виявитись вигаданими чи тижневої давнини. А коли неправда розкриється, єдине, що ви зможете зробити, — відписатись від ненадійного джерела або, в найкращому випадку, висловити своє обурення в коментарях.

Ще небезпечніше джерело інформації — немодеровані групи в соцмережах або вайбер-чати. Сюди росіяни закидають чимало навмисної дезінформації, наприклад, аби посіяти паніку, видурити в українців дані про пересування військової техніки або коригувати вогонь своєї артилерії. Крім того, чимало неправдивих повідомлень циркулюють там за принципом вірусів. Вони можуть видаватися невинними, але це не так. Наприклад, поширена у вайбері рекомендація виходити з дому на відкритий простір, коли починається обстріл, може коштувати людям життя. Ніхто не дізнається, хто й навіщо запустив цю побрехеньку — не виключено, що це зробила якась немудра людина, яка хотіла як краще. Також у вайбер-чатах і немодерованих спільнотах поширюють фішингові посилання, які крадуть у людей персональні дані, та шахрайські оголошення про збір грошей. Боротися з подібним контентом, намагаючись переконувати користувачів спільноти або чату, що це фейк або обманка, — собі дорожче. Краще просто повиходити з усіх чатів і спільнот на час війни.

Нарешті, найтоксичніші з доступних зараз українцям джерел — анонімні телеграм-канали, які працюють на Росію. Усі ці «легитимные», «резиденты», «тёмные рыцари» і, звісно ж, Анатолій Шарій в усіх його іпостасях. У перший день вторгнення Росії Центр протидії дезінформації при Раді національної безпеки і оборони склав перелік таких каналів, але список цей, звісно ж, неповний. Ці канали були навмисно створені й розкручені, щоб дезінформувати українців та маніпулювати ними. Не всі вони на перший погляд справляють враження проросійської пропаганди. Деякі навпаки — вдають, що витримують баланс, чергуючи повідомлення про поразки України, втечу Зеленського чи капітуляцію із «антипутінськими» повідомленнями або інсайдами про невдачі російської армії. Однак це робиться лише для того, щоб у слушний момент читачі були більш вразливими до справді ключових меседжів, які Кремлю потрібно поширити серед українців. Ці канали, як і будь-які пропагандистські російські медіа, варто категорично виключити зі свого інформаційного меню. Навіть якщо вам здається, що ви невразливі до російської пропаганди і зможете зберігати критичне мислення, краще не ризикувати. Пам’ятайте, що на тлі фізичної і моральної втоми, стресу, перенасичення інформацією спроможність відрізняти фейк від правди може слабнути.

Найскладніше фільтрувати інформацію, яку ви отримуєте зі стрічки фейсбука, твітера чи інших соціальних мереж. Наша увага влаштована так, що ми спершу дивимось на картинку, потім — читаємо текст, і в останню чергу звертаємо увагу на те, хто є джерелом інформації. Навіть якщо ви дуже ретельно добираєте джерела і коло спілкування, завжди є небезпека, що у вашу стрічку потрапить дезінформація або російська пропаганда. Тому слід узяти собі за правило: не поширювати ніякої інформації, перш ніж ви переконаєтесь, що вона походить із надійного джерела, не є застарілою або помилковою. Краще буде, якщо ви не будете поширювати нічого взагалі, ніж якщо мимоволі станете частиною механізму вірусного поширення дезінформації.

«Не поширювати» означає не лише не постити в соцмережі, не розсилати електронною поштою чи у месенджерах, а й не переказувати та не озвучувати вголос у присутності інших людей. Буквально сьогодні, минаючи на вулиці незнайому жінку, я почув уривок її телефонної розмови: «хочуть узяти Одесу в кільце — в них у Придністров’ї величезна група військ». Те, що росіяни хочуть оточити Одесу, правда — але «величезна група військ» у Придністров’ї не підтверджується ніякими офіційними даними. Втім якби я цього не знав, я міг би переказати почуту на вулиці новину про великий російський контингент у Придністров’ї ще комусь — і вірус пішов би далі.

Сидіти, втупившись у телефони, та озвучувати уривки новин вголос — типовий спосіб проведення часу мільйонів українських сімей у ці дні. А дослідження медіаспоживання, проведене перед війною в Україні, засвідчило, що для 28% людей рідні, друзі і знайомі є одним із головних джерел інформації. Тому слід опанувати себе й навіть ненавмисно не озвучувати фактів, які можуть виявитись насправді не фактами, а чиїмись вигадками чи ворожими вкидами.

І повторю те, що пишу вже, здається, в кожному тексті. Війна — це, на жаль, надовго, а українцям потрібно бути продуктивними, спокійними, здоровими й витривалими. Тому слід працювати над зменшенням своєї психологічної залежності від споживання новин. Робіть перерви, відписуйтесь від писучих балакунів, читайте книжки, спілкуйтесь із дітьми, коханими та друзями та не дозволяйте інформаційним потокам затягнути вас у вир.

***  Матеріал опубліковано у співпраці з ГО «Львівський медіафорум» за підтримки Міністерства Закордонних Справ, у справах Співдружності та розвитку Великої Британії (@British Embassy Kyiv).

Соціологічна група «Рейтинг» в рамках проекту «Україна в умовах війни» провела чергове опитування серед українців.

Соціологи намагались дослідити, яким чином війна змінила звичне життя громадян, зокрема їх соціально-економічного становища, адаптації у нових реаліях, сподівань та планів на майбутнє.

ПЛАНИ УКРАЇНЦІВ НА ЖИТТЯ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ

• Плани на життя після війни в основному пов’язані із подорожами, які можна розуміти і як знайомство із своєю країною для тих, хто мало їздив до цього, а також можливість відвідати рідних та друзів. Подорожувати країною після війни планують 55% українців – це виглядає як бажання засвідчити своє ставлення та «обійняти» країну, цінність якої підвищилася разом з ціною, яку доводиться платити за те, що ми – громадяни України.
• Професійний розвиток, нові знання в цілому є другим дуже актуальними напрямком планів, бо попереду відновлення країни, в професійній площині та структурі зайнятості відбудуться зміни, отже, громадяни це розуміють і вже 49% роздумують як отримати додаткову освіту чи нові знання, а 38% – освоїти нову професію,
• 27% мріють після війни відкрити свою справу, 21% – піти нову роботу. Війна – це завжди зміни, і люди починають про них думати.
• Під час війни можливість піклуватися про когось має високе значення, тож 25% після війни хочуть завести домашнього улюбленця – так втілюється бажання піклуватися, отримувати теплі емоції та оточувати себе життям.
• Майже всі хочуть або залишитися вдома або повернутися до дому. Це не історія про вільний вибір, щоб мати бажання жити в іншій країні, навіть за наявності зараз певних можливостей це зробити. Вибір без вибору не буває привабливим, тому бажання повернутися до дому є зрозумілим. Повернення до дому – це як повернення до себе, можливість себе не втратити і якщо і зробити вибір щодо змін, то з власної волі, а не з примусу.
• Гендерні відмінності спостерігаються в будь-яких пересуваннях: чоловіки більше хочуть подорожувати країною, більше розглядають можливість переїхати в інше місто/регіон або за кордон. Географічна мобільність – це традиційно маскулінна характеристика, жінки більше прив’язані до місця та надають перевагу осілості. Власну справу хочуть відкрити 31% чоловіків проти 23% жінок. Загалом активність чоловіків під час війни підвищується. Війна дає можливість чоловікам стверджувати свою маскулінність і мати кращу ідентифікацію з традиційно чоловічими ролями. Світ був занадто сучасним та модернизованим і щодо ролей, і щодо ідентифікації, але росія зараз занурила його в архаїчний морок, в якому і щодо ідентифікації, і щодо цінностей все спрощено і чітко визначено. Це дає можливість легше самоідентифікуватися, визначити свої сенсові та ціннісні позиції, бо світ на час війни поляризується і стає чорно-білим.
• Плани тих, хто покинув своє місто відрізняються від тих, хто залишився. Ті, хто поїхав більше хочуть подорожувати країною. І суттєво більше хочуть отримати додаткову освіту чи нові знання (61% проти 47%), освоїти нову професію (51% проти 35%) та відкрити свою справу (40% проти 23%) – цей вимушений від’їзд сформував активну позицію щодо життя після війни, бажання змін та розвитку. Вимушена мобільність може викликати деструктивні зміни, але в цих результатах ми бачимо, що на рівні планів ті, хто поїхали мають проактивну, конструктивну позицію. Їхати – це діяти, отже цей вчинок сприяє дієвості і в іншому та відкриває можливості.

КОМУНІКАЦІЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Порівняння з квітнем 2020 року показує, що війна відрізняється від пандемії за рівнем своєї небезпеки та тривоги – частка тих, хто постійно на зв’язку із рідними зросла з 27% до 72%. Це так само стосується спілкування з друзями: ріст з 15% до 48%.  Зараз те, чим людина має можливість займатися, чим наповнюватися, заспокоюватися – ці ресурси критично звужені і комунікація – це одна зі небагатьох сфер, яка зараз є таким ресурсом і отже забрала на себе багато. До всього тривога за безпеку близьких під час війни висока, постійний зв’язок дає можливість перевіряти стан безпеки. У більшості українців життя змінилося, особливо в частинах країни з активними бойовими діями або окупацією, у інших також не бракує новин, отже, ці зміни також формують цю необхідність бути на зв’язку більше.

• Змінилася вага способів отримання інформації. З листопада 2021 року центральне телебачення дещо повернуло свої позиції (з 56% до 62%) і домінує серед джерел. Також суттєво додали групи та канали у месенджерах (з 13% до 42%), це можна пояснити швидкістю та кількістю публікацій. Війна формує високу потребу у постійній інформованості, отже, месенджери найбільше за своїми можливостями задовольняють такі потреби – їх можна читати будь де і будь коли, для цього потрібен смартфон та інтернет.
• Водночас, знизилася доля соціальних мереж (з 49% до 37%), вірогідно їх частково замінили групи та канали у месенджерах. Бо соціальні мережі за своєю функцією – це більше не про отримання інформації, а про спілкування та можливість поділитися інформацією. Зросло отримання інформації від родичів та знайомих (з 14% до 28%), бо часто вони – безпосередні свідки подій, що відбуваються. Газети та журнали втратили (з 11% до 6%), бо не можуть гнатися за швидкістю подій. А ось радіо додало (з 10 до 15%), оскільки стало певним чином альтернативою телебачення.
• Традиційно телебачення є головним джерелом інформації для людей старшого віку (78%). Для середнього віку – це новини інтернет сайтів (58%). Для молоді до 35 років – групи і канали у месенджерах (62%) – це традиційний розподіл каналів інформації за віком, він зберіг свою структуру і під час війни.
• Центральне телебачення найбільш популярне на заході (72%) та у центрі (62%). Водночас, 42% мешканців сходу отримують інформацію від родичів та знайомих, бо схід є найактивнішою зоною бойових дій, люди поїхали з регіону і бажають отримувати інформацію «з перших рук».

Ще до початку війни на території Львівської області прийняли мораторій на заборону використання російськомовного культурного продукту у громадському просторі. Можливо тепер українцям слід відмовитись від мови окупанта зовсім?

«Українська – мова вільних людей. Маємо розуміти, що вона є нашим скарбом і зброєю у боротьбі за ідентичність. Звісно, ніхто силою не змушуватиме вас переходити на українську. Та все ж не лінуйтесь, вчіть та розмовляйте державною мовою – це, поза сумнівом, ще більше єднатиме нас та загартовуватиме національний дух», – акцентує голова Львівської ОВА Максим Козицький.

Лілія Криницька, авторка та ведуча проєкту «Мовний патруль» на радіо Перше скрізь заохочує до української. Запевняє, це треба проштовхувати, свідомо.

«М’якої українізації вже не буде. Ніхто, звісно, не нав’язуватиме силою української мови тим, хто торочить «какая разніца». Але ми так довго толерували двомовність, що зараз маємо воєнну шокову терапію. То чи справді продовжувати політику «мовне питання – не на часі»? Я вважаю, що зараз питання мови – це питання людської гідності, а не лише самоідентифікації. 

У нас дуже багато російськомовного населення, яке насправді має ресурс стати україномовним, але лише від самих людей залежить, чи захочуть вони цього. Думаю, що питання «зручно – не зручно» – точно не на часі, бо за чиюсь зручність ми платимо занадто високу ціну. Я не розділяю людей за мовною ознакою – у мене третина родини якраз російськомовна – але коли, як не зараз, найкращий момент почати українцям розмовляти в Україні українською?», – зазначає Лілія Криницька.

«Як перейти на українську» – це збірка автобіографічних розповідей та практичних порад, яку уклали  Антін Мухарський та Єлизавета Бєльська.

«Хочеш змінити світ – зміни передусім себе. Мрієш про щасливу, заможну і потужну Україну – створи її у своєму житті. Як це зробити та чому це критично важливо для відчуття повноцінності буття як окремої особистості, так і нації загалом – відповіді на подібні питання знайдуться у цій книзі. Зрештою вона про те як стати щасливим у власному українстві», – йдеться у передмові. Доступна також аудіоверсія збірки.

«Курси з вивчення української мови онлайн є на освітній платформі Є-мова. Також, є ще на такому ресурсі Відкритий мінікурс з української мови на SWEET.TV.

Доступ відкритий та безоплатний», – говорить Марія Цимбалюк, координаторка проєкту «Безкоштовні курси з української мови для переселенців у м Львові». Проєкт Курсів стартував ще у 2013 році у різних містах України під гаслом «Навчи друзів розмовляти українською».

Зі слів Марії, зараз найважливіше, щоб всі люди, які вимушено покинули свої домівки, втікаючи через війну, отримали необхідну  допомогу, дах над головою та спокій.

«Саме на це я і мої знайомі волонтери спрямовуємо свої сили. А вивчати українську мову  завжди є можливість. Було б бажання. А ще є такий ресурс, як “Librarius”,  де є 55 000 книжок. Вибирайте, завантажуйте і читайте українською», – підказує жінка.

Освітяни Львівщини  звернулися до Міністерства освіти і науки України та профільного комітету Верховної Ради України з проханням не скасовувати у 2022 році проведення ЗНО, єдиного вступного іспиту та єдиного фахового вступного випробування, хоча в Україні і триває війна.

Про це ідеться у зверненні освтян, оприлюдненому  у суботу, 12 березня, передає Західнет.

З ініціативою скасувати у 2022 році ЗНО та інші іспити через російську агресію в Україні виступив міністр освіти Сергій Шкарлет, але директори шкіл та ректори ВНЗ вважають, що процедуру вступу потрібно зберегти, інакше зруйнується ефективний державний механізм регулювання ринку освітніх послуг.

«Навіть з урахуванням того, що частина потенційних здобувачів вищої освіти сьогодні перебуває за межами України, на навчання у провідних університетах України претендуватиме значно більше абітурієнтів, ніж ці ЗВО можуть прийняти. До пропонованого як тимчасова заміна ЗНО «комп’ютерного механізму без участі дитини», як і до середнього балу атестата, іспиту з фахового предмета, співбесіди чи мотиваційного есе немає такого рівня довіри як до ЗНО та інших конкурсних критеріїв відбору. Немає жодних гарантій, що будь-які інші запропоновані тимчасові процедури добору будуть прозорішими та простішими від тих, якими ЗВО користувалися в останнє десятиліття», – ідеться у зверненні львівських освітян.

Львів’яни пропонують МОН спільно з профільними комітетом парламенту розробити законопроект про особливості завершення 2021/2022 н. р. та проведення вступної кампанії 2022 року з урахуванням таких підходів:

• Звільнити здобувачів освіти, які завершують здобуття повної загальної середньої освіти в 2021/2022 н. р., від державної підсумкової атестації.
• Визначати середній бал документа (додатка до документа) про повну загальну середню освіту за результатами оцінок за перший семестр 2021/2022 н. р. або річних оцінок за 10 клас.
• Дозволити учням випускних класів закладів ЗСО, документальна база яких була втрачена внаслідок війни, брати участь у конкурсному відборі до ЗВО на основі нотаріально завірених свідчень директора і/або двох педагогів про результати навчання.
• Продовжити реєстрацію на участь у ЗНО до липня 2022 р.
• Передбачити дві-три сесії ЗНО у липні-вересні 2022 р.
• Скоротити кількість предметів ЗНО до двох: українська мова (обов’язковий), математика, історія України, іноземні мови (без аудіювання) на вибір.
• Розпочати 2022/2023 н. р. у закладах вищої освіти в жовтні-грудні 2022 р. чи навіть на початку 2023 р.

Це дасть змогу забезпечити справедливість при формуванні контингенту студентів та пом’якшити потенційно стресову для школярів/абітурієнтів вступну кампанію, що навіть за сприятливих обставин відбуватиметься під знаком війни, вважають освітяни Львівщини.

Крім того, у понеділок, 14 березня, відбудеться спільне засідання Ради ректорів Львівщини та ради директорів Львівщини, Експертної ради при департаменті освіти щодо обговорення цієї позиції.

За результатами опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» 8-9 березня, 91% опитаних, думаючи про ситуацію в країні, відчувають надію. Лише 6% відчувають безвихідь. У всіх регіонах спостерігається максимальний рівень відчуття надії.