Цього тижня у Львові та області синоптики прогнозують спеку до 37°C. Місцями можливі невеликі короткочасні дощі.

Як повідомили у Львівському гідрометцентрі, понеділок, 27 червня, у Львові та області можлива мінлива хмарність, без опадів. Температура вночі 12-17°С, вдень 28-33°С тепла.

У вівторок, 28 червня, очікується хмарність, без опадів. Температура вночі 14-19°С, вдень 29-34°С тепла.

Найспекотнішим днем цього тижня буде середа. Так, у  середу, 29 червня, можлива мінлива хмарність, але без опадів. Температура вночі 14-19°, вдень 29 – 34°, місцями сильна спека до 37° тепла. Ввечері можливий невеликий короткочасний дощ, що перейде в грозу.

У четвер, 30 червня, місцями короткочасні грозові дощі, температура вночі 13-18°С, вдень 26-32°С тепла.

У п’ятницю, 1 липня, буде ясно й без опадів вночі температура сягатиме 20°С, вдень – 28-32°С.

Західнет

Укрзалізниця визначила найпопулярніші поїзди за кількістю перевезених пасажирів з початку літа.

Так, найбільш популярними з початку літа є залізничні сполучення між Харковом і Ужгородом та Львовом і Запоріжжям, йдеться у повідомленні Укрзалізниці в телеграмі, пише Вестньюз.

За даними держкомпанії, найбільш популярним з 1 червня є потяг №45 Ужгород — Харків — Ужгород, який за цей час перевіз більше 35 тис. пасажирів.

“На другому місці за популярністю сполучення між Львовом і Запоріжжя: понад 29 тисяч пасажирів скористалися поїздом № 86 Львів – Запоріжжя – Львів, ще понад 28 тисяч – поїздом №120 Запоріжжя – Львів – Запоріжжя”, – йдеться у повідомленні.

Також популярними є напрямки з Дніпра до Трускавця та з Києва до Ковеля: більше 26 тис. пасажирів з початку літа перевіз поїзд №41 Дніпро – Трускавець – Дніпро, понад 23 тисяч – поїзд №97 Київ – Ковель – Київ.

Як зазначила Укрзалізниця, українці активно повертаються з евакуації до безпечних регіонів, зокрема, до Києва. Також в компанії відзначають пожвавлення бізнесових та туристичних поїздок.

Загалом з початку літа Укрзалізниця перевезла пасажирськими поїздами 776 тисяч пасажирів, додав перевізник.

Те саме сталося й з українською журналістикою, яка зараз проходить перевірку на зрілість.

Несподівано українські медіа опинились у фокусі уваги світу, й виявилось, що вони достатньо якісні.

Десятки років роботи міжнародних програм підтримки й розвитку (в першу чергу американських і європейських) докорінно змінили українську журналістику, як міжнародні програми військової співпраці змінили українську армію.

Журналісти точно документують військові злочини, журналісти-розслідувачі переключилися на пошук активів та встановлення людей, відповідальних за вторгнення в Україну, публіцисти розпочали дискусію-рефлексію про вплив війни на суспільство.

Гідним визнанням роботи українських медійників стало колективне нагородження Пулітцерівською премією. Тепер перед українськими медіа стоїть ще складніше завдання: виправдати довіру і високу оцінку нашої роботи.

Перший спринт після вторгнення наші медіа вже подолали. Зараз буде забіг на довгу дистанцію, і це може виявитись набагато важче.

Медіа — четверта влада, й мають нею залишатися, хоч яка в них є спокуса підтримати власну державу та її керівництво. Поняття «патріотизм» має стати тотожнім поняттю «професіоналізм». Вимоги до себе та представників влади мають бути такими ж, якими були до великої війни.

Війна — не виправдання для некомпетентності, корупції чи помилок. Медіа мають пам’ятати про свою суспільну функцію контролю й не дозволяти спекулювати на власних патріотичних почуттях.

Критичний погляд, запитання та аналіз допомагають країні не менше, ніж матеріал із фронту та розслідування злочинів. Колосальні жертви, які несе зараз Україна, мають не дати забути, заради чого ми все це робимо.

Під час війни дуже легко запевнити себе, що деякі проблеми не на часі, що ми маємо об’єднатися та підтримати державу. Можливо так працює захисна система суспільства, яка допомагає нам вижити та перемогти, але будь-яка перемога не буде повною, якщо громадянське суспільство та журналістика втратять внутрішню свободу.

Окремий виклик — як зберегти холоднокровність, розсудливість та емпатію, особливо описуючи ситуацію на окупованих територіях. Для агресора важливо показати свою «легітимність», що він діє «в інтересах людей», які радіють «визволенню», незважаючи на руїни на вулицях їхніх рідних міст. Але ж ми знаємо, що це брехня, і знаємо ціну такому контенту.

Бажання покарати зрадників та колаборантів не повинно перетворюватися на бажання сліпої помсти щодо всіх, хто вимушений залишатися в окупації. Деталізація кожної ситуації, з якою ми маємо справу в тилу або на передовій — це запорука точності та знак якості української журналістики.

Олексій Мацука, член Комісії з журналістської етики, редактор телеканалу іномовлення UATV

Головне зображення — фото Стаса Юрченка, «Ґрати»

Це душова на залізничному вокзалі Києва.

Це одні з останніх “довоєнних” фото в мене на телефоні. Я приїхав у Київ в середу 23.02 під обід і дуже поспішав, бо вже за годину мав інтерв’ю. Тому пішов у душ прямо на вокзалі – там є лаунж-зона, вхід за годину – 250 грн, в цю суму входить душ з рушниками і шампунями, зарядки, шкіряні дивани, зернова кава і печиво, вай-фай і теде. І все просто вау якості, і все за 250 грн (8 євро).

Я це до того, що ми, українці, писхопатично критичні до своєї країни, весь час ниємо про зраду, зубожіння, бариг, як тяжко жити і теде, але насправді за 30 років нам вдалося побудувати офігенну країну. Неідеальну, але й матеріал у нас був фіговий, погодьтеся, і прораб бухав, і сусіди підсирали! Але попри це все – нам вдалося зробити велетенський прорив!

Причиною війни є не тільки вибір євроінтеграції, наша повага до власних героїв чи посилення позицій української мови. Крім очевидних гуманітарних причин війни, одна з найважливіших загроз для Росії – це наша історія успіху.

Рівень нашої цифровізації обігнав багато країн ЄС, ми все робимо в смартфоні, український онлайн-банкінг зручний і простий, мережа ЦНАПів і ДП Документ фактично покрила всі базові потреби громадян. У нас немає корупції на дорогах і при видачі довідок.

Подивіться на Київ, це суперовий мегаполіс, в який прилітали тусити люди з різних країн і міст Європи – і були в захваті.

У нас крутезні й недорогі ресторани, наша зернова кава з машини біля виходу з метро – не поступається італійській, а за досягненнями наших маленьких пекарень з десятком видів багетів і хліба могли б заздрісно оглядатися французи.

Наші заправки схожі на космічні станції, на яких є все, такого часто і в Австрії не зустрінеш, а на моїх улюблених Балканах такий рівень нікому й не снився.

У нас реально працююча демократія, українцеві пофіг мер, губернатор чи міністр, нам навіть президент – не великий авторитет Це круто, а ще 30 років тому ми жили в гнилій диктатурі!

Попри всі скиглення й критику, у нас загалом комфортно й легко вести бізнес, сплачувати податки, здавати елетронні звіти (це як ФОП без бухгалтера кажу).

Наша нова пошта перед війною вже запускала власні літаки для доставки вантажів по країні, це ж космос! У нас класні сучасні летовища й потяги інтерсіті, за які не соромно.

Наша інфраструктура поволі, але оклигувала і навіть набирала цікавих форм – згадайте хоча б проєкт станцій метра у Дніпрі від бюро Захи Хадід.

Маріуполь з його світловиіи фонтанами, парками, скверами, лавками і комфортним громадським транспортом перед війною був схожий не на Донбас, а вже на Польщу! Чернігів був вилизаний, як цукерка, виглядав як реальна Європа!

І список можна продовжувати!

Словом, крім мови й національної гідності, нам справді є що захищати – нашу країну, бо особливо тепер дуже чітко видно й зрозуміло: вона офігенна! Ми її критикуємо, але факт неспростовний – ми багато чого досягли!

А після війни ми відбудуємо її ще кращою, з новими комунікаціями і без старих хрущовок.

Україна буде як писанка – бо ми це вміємо й можемо!

Andriy Luybka

Культура — не лише об’єкти й традиції, але також люди, які створюють культурний продукт. Так визначив втрати української культури з початком масштабного російського вторгнення Український культурний фонд, ініціюючи на початку квітня підтримку працівників культури, митців та медійників.

Також УКФ створив «Мапу культурних втрат», де відображаються частково або повністю пошкоджені росіянами українські культурні пам’ятки. Як збитки будуть покриватися, а пам’ятки — відновлюватися, поки що не знає ані УКФ, ані Міністерство культури та інформаційної політики, ані Кабмін, ані Офіс президента.

Об’єктивність вимагає визнати: коли російські бомби й ракети нищать будинки й цілі міста, коли тим, хто дивом вижив, ніде жити, коли бездомні й безробітні не уявляють свого майбутнього, зруйновані музеї, театри, кінотеатри й бібліотеки стають проблемою другого, якщо не третього плану. Важливіше, аби цю проблему розуміли в центрі ухвалення рішень, передусім фінансових.

Але поки проблема навіть не фіксується, якщо не брати до уваги «Мапу культурних втрат» чи подібні ініціативи. Згадана вище підтримка митців — це не програма ґрантів від УКФ, до якої за кілька попередніх років звикло чимало діячів культури і творців контенту. УКФ не дає, не оголошує конкурсу: він сам просить. Адже грантовий сезон 2022 року зі зрозумілих причин зупинено.

Виділені з бюджету 583 мільйони гривень УКФ ще на початку березня спрямував на потреби армії. Те саме — з Держкіно, на потреби якого для виробництва нових стрічок було виділено безпрецедентні 1,7 мільярда гривень. Наприкінці березня проведення пітчингів зупинили до перемоги, і тут теж нема на кого нарікати, окрім Росії. Потреби фронту надважливі, й ці два з гаком мільярди — невеличка частка цих потреб.

Проте УКФ дає інформацію для роздумів про майбутнє культурної спільноти. Хай проведене серед його заявників, ґрантерів та експертів опитування такої мети собі не ставило. Всіх охочих опитали 31 березня — 8 квітня задля розуміння, як пояснювалося, їхнього внутрішнього стану під час гарячої фази війни та особливостей реагування на виклики. Підсумки підбиті, результати опубліковані, висновки по кожному пункту зроблені, переглянути й звірити годинники можна ось тут. Проте люди, безпосередньо причетні до творення контенту і які ще 23 лютого планували плідний для себе рік, напевне, зроблять із цих результатів свій висновок.

Цей висновок не надто втішний: це повна жопа. І далі буде ще гірше. Ініціатори опитування вважають приблизно так само, хай і послуговуються у своїх висновках евфемізмами. Але будь-який діагноз сприймається з точки зору лікаря та з позиції хворого. Пацієнт або приблизно, або точно знає, на що хворіє, і йде до лікаря з надією одужати, отримавши ліки. Проте навіть лікар вищої категорії, міжнародне світило медицини, може діагностувати все правильно, виписати рецепт і визнати: це все, бо ліків за цим рецептом ви ніде найближчими роками не отримаєте. Ви напевне помрете, шановний. Якщо ліки не знайдуться, ще й у достатній кількості, аби вистачило на десятки тисяч таких, як ви.

Рецептура для культурних проєктів та креативних індустрій і до гарячої фази війни з Росією складалася з трьох компонентів: інституції, люди та гроші. Прикрий парадокс, але перший і третій складники почали з’являтися саме після фактичного початку російської агресії вісім років тому. Ініціативи в центрі та регіонах нарешті почали формувати інституційні структури. А під структури почали знаходити якісь бюджетні, рідше — позабюджетні гроші.

Дещо почало згасати з другої половини 2019 року, після певних змін у державній політиці. Певні системні руйнування режисер Ахтем Сеїтаблаєв описав мені в приватній розмові злою розпачливою фразою: «Гуманітарну політику просрали». Тим не менше, вже з початком 2020 року частина вчорашньої фронди зітхнула й прийняла нові правила гри, почала пристосовуватися, аби не йти торгувати шкарпетками на вуличні базари. Аж раптом сталася епідемія коронавірусної хвороби, яка суттєво вдарила насамперед по вразливих культурних інституціях. Під кінець 2021 року вони знову пристосувалися… Але втрутилися російські бомби.

Найбільше постраждало аудіовізуальне мистецтво. Саме його представники переважають серед опитаних УКФ. Майже голова до голови з ними йдуть музейники та представники культурних і креативних індустрій. Тож є всі підстави вважати: вони отримували ґранти від УКФ найчастіше, а отже результати опитування репрезентують саме їхні потреби. Переважна більшість до широкого російського вторгнення жила в Києві та Київській області, що свідчить – столиця та столичний регіон є місцями сили, можливостей для реалізації планів і концентрацією талантів.

Що показово: з моменту вторгнення більшість опитаних із Києва не виїхала. Якщо виїхала, то в інший регіон України, де творчі люди й надалі намагались займатися тим, чим і раніше. Суміщаючи роботу з різними форматами волонтерства.  А найбільше серед опитаних людей віком від 35 до 45 років. Це чоловіки (меншість) та жінки (більшість) у розквіті творчих сил. Підозрюю: саме вони встигли вскочити у вікно можливостей, відчинене протягом 2015—2019 років.

Якщо ж брати за основу думки саме цієї — більшої, київської — аудиторії, то результати опитування настільки ж раціональні, наскільки й невтішні. Більшість переконана: після перемоги попит на український культурний продукт усередині України та за її західними кордонами зросте. І тут же констатується: через зміну пріоритетів розвитку держави буде відчутним брак державного фінансування. Згадана більшість має надію на появу альтернативних джерел фінансування. Та реалії попередніх семи років довели: інших джерел фінансування культурних та креативних індустрій, крім державного бюджету, в Україні годі шукати.

Візьму хоча б те, що найближче мені як причетному до креативних індустрій: виробництво кіно-телевізійного контенту. Forbes пише, що у власників приватних медіагруп грошей може забракнути навіть на фінансування участі у спільному марафоні «Єдині новини». З державним фінансуванням іще гірше, згідно з матеріалом Liga.net. Тим часом голова комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв каже, що суспільно-державно-приватний інформаційний марафон триватиме до кінця війни. За рахунок яких ресурсів?

А тим часом скасовуються мистецькі конкурси на «Українському радіо», радіо «Промінь»  і «Культура», які теж фінансувалися з бюджету. Причина зрозуміла. Та від розуміння не легше, поки не бачимо перспективи повернення в якомусь форматі.

Лише ці невеличкі, але красномовні приклади свідчать: надії на швидке повернення тієї самої більшості опитаних УКФ до процесу створення свого звичного й улюбленого аудіовізуального продукту неможливий у середньостроковій перспективі. Бо в бюджеті грошей нема. Приватні ж донори вже розорюються і не спішитимуть трусити калитками. Питання: який контент канали показуватимуть наступного дня після перемоги чи хоча б із наступного понеділка? Російські бомби застали зненацька, далеко не все, що є в загашниках телеканалів, пасуватиме до нових реалій. А на створення нового нема грошей.

З кіновиробництвом не легше попри те, що чимало українських прем’єр не відбулося й чекає на завершення війни. На церемонії відкриття Каннського фестивалю президент України, прямо причетний до кіно, сказав: «Ми маємо перемогти у цій битві, і нам потрібне кіно, яке забезпечить саме такий фінал, щоб кожен голос був на боці свободи. І як це і бачилось завжди — передусім голос кіно». Це збігається з думкою більшості учасників опитування від УКФ: вони прогнозують посилення патріотичного компоненту в культурному продукті. І кіно тут не виняток, а флагман, як і героїко-патріотичні серіали. Проте ані Володимир Зеленський, ані хтось інший навіть не натякнули на джерело фінансування того самого кіно, яке нам потрібне. Тобто очікування й тут значно розходяться з реаліями.

Сказане вище можна проєктувати на будь-яку сферу культури. Поміняйте слова «кіно» і «серіал» на інше, ближче вам — результат матимете той самий. Зродилася цікава аналогія. Людям, які залишилися без даху над головою, вже зараз будують модульні містечка. Туди не заселяться всі охочі. Тимчасове житло ризикує стати постійним надовго. Але працівникам культурної сфери і креативних індустрій не пропонується навіть такого — дешевого й тимчасового — варіанту професійного притулку й можливостей реалізувати себе бодай на третину сил та можливостей.

Скріншот відео: Looking at the Stars/YouTube

Свято Воскресіння Христового у часі війни набуває особливої символічності. І цього року, ймовірно, воно додасть українцям ще більшої віри в перемогу.

 Tvoemisto.tv дізналося, як відзначали в Україні Великдень під час Першої та Другої світових воєн, у міжвоєнний період та за радянської влади.

Німці були лояльні до релігії

«Я дуже добре пам’ятаю великодні свята у підпіллі. Тепер ми готуємо багато різних страв, а тоді моя мама йшла на Службу Божу, брала одне яйце, яке потім розділяла між усіма вдома, та малесеньку булочку замість паски, куплену за п’ять копійок. Того вистачало, а більше нічого й не було», – пригадує пані Марта Когут зі Львова. Жінці 81 рік, і хоча скаржиться на пам’ять, пригадує, як її батько, підпільний священник Степан Коломиєць, служив у храмі села Надіїв на Івано-Франківщині, де їхня сім’я тоді мешкала. Щонеділі, на кожне свято ходили на літургію, часом долали кілометри до сусідніх сіл чи містечка.

Коли в 1949-ому батька пані Марти арештували за те, що не хотів перейти у православ’я, їхня матір з п’ятьма дітьми залишилася сама. Тоді, каже, стало ще важче.

«Нашого тата забрали, коли я була в першому класі. Тільки уявіть, яке то було святкування Великодня. Голодне, холодне і босе. Молодший брат побіг у інший кінець села, бо там зарізали свиню і казали, що будуть робити кров’янку. А потім прибіг такий розчарований і каже: «Мамо, я стільки біг туди і назад, а вони сказали, що ще кров’янка не зварилася». Отак святкували великодні свята без нічого всі роки, поки тата не було», – розповідає пані Марта.

Жінка народилася на початку Другої світової. Подій війни не пам’ятає, однак чимало спогадів рідних переповідає. Каже, в різні роки святкували Великдень по-різному. Те, що було до 1940-их років, змінилося під час війни. А ще по-іншому стало, коли прийшла радянська влада. Зі слів пані Марти, то був жахливий, чи не найгірший час.

«До війни було одне, при німцях – друге, при перших і других «совітах» – третє… Найкраще було при німцях, вони були лояльні до релігії, дозволяли ходити до церкви, тато міг проводити Служби,і то було життя. Хоча я сама не пам’ятаю, як було при німцях, бо була маленька. А при москалях було жахливо, вони нас били і забороняли все. Щойно прийшли і відразу почали все конфісковувати, забирали до колгоспів, відправляли дітей в піонери», – згадує жінка.

Після того, як батько повернувся з тюремного ув’язнення, їх на 10 років вислали із Західної України в Запоріжжя. Сама пані Марта довго там не жила, повернулася до Львова на навчання в медучилище, та одного разу на великодні свята була там. Каже, в Запорізькій області їх святкували по-іншому, значно ширше. Місцевий православний священник мав «повагу» у влади, багато медалей «за защіту родіни», тож йому дозволяли відправляти служби. Люди приїжджали до нього за 300-600 кілометрів, щоби посвятити паску.

Натомість у Галичині, згадує жінка, за радянської влади ніхто не наважувався признаватися, що ходить до церкви, інакше сидів би у в’язниці.

Зі стрілецькими гаївками та радянською комуною  

Історикиня Мар’яна Байдак, яка досліджувала період Першої світової війни, зокрема життя жінок і дітей, каже, що в перші два роки українці апатично ставилися до будь-яких свят, сприймали це як щось таке, що не відповідає часу. Ніхто не міг бути спокійний, бо у кожній сім’ї когось бракувало, тому й не було відчуття свята. Згодом люди адаптувалися, зрозуміли, що нема іншого виходу, і свята трансформувалися в таку собі віддушину, стали надією на те, що все буде добре, що в такий спосіб люди відволікаються.

«Очевидно, що в Галичині дотримувалися традицій, які в нас і тепер існують. Жінки з дітьми, якщо була можливість, відвідували церкву, були на Службі Божій. Якщо ж церква в селі була зруйнована або були села, де цього не відбувалося, то збиралися просто в чиїйсь хаті. Якщо у селі був священник, то люди ставали довкола його хати, щоби він їм посвятив паски», – каже історикиня.

У воєнний час великодній кошик зібрати було важко через проблеми з продовольством. Люди по селах вирощували те, що могли. А в містах було складніше купити м’яса чи борошна на ту ж паску. Мар’яна Байдак каже, що в листах чоловікам на фронт жінки часто писали, що їм вдалося роздобути, а що ні. Навіть були листи, у яких жінки давали переписи пасок.

Матері намагалися передавати дітям народні традиції, вчили їх віршів, пісень і на свята, як-от Великдень, організовували невеличкі домашні концерти, аби розрадити себе, на якийсь час забути про війну, про те, що відбувалося довкола.

Дослідниця фольклору Оксана Кузьменко зауважує, що святкування Великодня в часі Першої та Другої світових воєн суттєво відрізнялося. У війні 1914 – 1918 років українці були у двох військах – Австро-Угорської імперії та царської росії. Саме на Великдень, як свідчать чимало істориків, відбулося так зване братання між українцями Галичини та Великої України. Особливо в 1916-ому, коли були тривалі перерви в активних бойових діях. У цей день вояки навіть ходили одні до одних, адже війна була позиційною, на полі бою, і супротивники розмовляли та усвідомлювали, що вони одного народу діти.

«Коли надходили великодні свята на тих територіях, де стояв легіон Українських січових стрільців – українського війська у складі австро-угорської армії, то усуси були найбільше включені в обрядовість, тому що були на своїй землі та дуже добре розуміли, з ким мають справу. Говорю про те, коли вони ще перебували на теперішній Львівщині, Тернопільщині, тобто на Західному Поділлі до Збруча. Коли наставав Великдень, вони йшли в село або ж стояли в селі, заходили до храму, брали участь у Службі Божій, а після літургії у традиційному галицькому селі дівчата водили біля церкви гаївки», – розповідає дослідниця.

З її слів, ідучи далі за Збруч, січові стрільці несли зі собою традиційну культуру, яка була заборонена царською владою. Так відбувалася природна, м’яка українізація, навернення до української культури. І саме Великдень був одним із найбільших свят, коли можна було проявити єдність.

Особливістю Першої світової війни Оксана Кузьменко називає те, що солдати царської армії так само брали участь у богослужіннях. Із переказів відомо, що так звані «перші москалі» були дуже богомільні, дотримувалися формальної релігійності – ходили до церкви, хрестилися, святкували Великдень, причащалися, брали паски, крашанки. У той час припинявся вогонь, і всі разом святкували. Тоді й виникли стрілецькі гаївки, які стали унікальним явищем у календарно-обрядовій пісенності. У них був присутній образ воїна-захисника. Така ідея воскресіння української державності стала провідною в гаївках.

«У Першу світову війну на Великдень бої припиняли, бо по обидва боки були люди, так чи інакше пов’язані з церквою. А от Друга світова була жорстока, жорстка через те, що у ній зіткнулися два світи. Була дуже схожа ситуація, яку спостерігаємо сьогодні. Є світ людей духовно релігійних, а є світ безбожників, бо ми навіть не можемо назвати їх атеїстами. Тому що атеїст визнає, що Бога нема, але шанує культуру інших. Це проявлялося в часи всієї партизанської війни, яка тривала далеко не чотири роки, а десятиліттями – від середини 1940-их до початку 1960-их. Саме тут можемо говорити про зовсім інші традиції», – веде далі дослідниця.

На збережених тогочасних світлинах видно, як повстанці відзначають Великдень у 1950 році – в лісі на Гуцульщині. Символічний стіл накривали хвоєю або малим шматком полотна і розкладали той провіант, який їм передавали селяни. Тоді все доставлялося таємно, в кошиках. Якщо була можливість, то повстанці йшли до церкви на літургію чи священники приходили до них і причащали.

Оксана Кузьменко розповідає, що тоді на Великдень навіть до УПА не забирали, залишаючи хлопців святкувати з родиною, і ті приходили наступного дня. Також українські вояки шанували покійних родичів і за можливості замовляли службу Божу за їхній упокій. І якщо панотець був зрадником, донощиком, підпорядковувався московській церкві та відмовлявся молитися, то такого служителя повстанці ліквідували.

Читайте також: Як виглядали великодні листівки УПА. Фото

Часто на Великдень енкаведисти проводили арешти й облави, аби знищити щонайбільше повстанців. Дослідниця переповідає їхні спогади, як вони у тюрмах дізнавалися, що настав Великдень, адже від нічних допитів втрачали лік дням і годинам.

Ось як згадують про ці події дівчата з тюрми на Лонцького:

«А на Великдень чуємо «Христос Воскрес», дівчата! І ми побігли, де вода тече, до тої труби. Але то не з труби, то зі шпарини через парашу. Тут священник один до нас «Христос Воскрес», ми відповіли і тоді всі в плач. Дівчата, слухайте, я буду Службу Божу правити. Тоді дежурні були такі добрі, файні два. Один Жидкур писався, а другого Криштальночистий називали. «Дєвушкі, іно не підведіть нас». Іно якийсь начальник, вони відразу легенько у віконце стукнули, і ми вже всьо. Так священник правив Службу Божу, і ми так слухали цілу Службу Божу. Потім, як проповідь мав, говорить: «Та Служба Божа може бути цінніша, ніж та, що в церкві правиться» (спогади записав фольклорист Євген Луньо (1960-2021).

Дослідниця признається, що нічого ціннішого ніколи не читала. Каже, ці рядки свідчать про те, як у таких умовах люди прагнули Божого благословення.

Ще одним свідченням святкування Великодня було те, що повстанці на могилах побратимів ставили березові хрести. А на Великдень та Зелені свята хрести завжди повинні були мати тризуб із дроту з жовто-синіми стяжками.

У радянський період, звісно, і мови не було про святкування. Не у всіх храмах тоді правилося. Лише в 1990-их більшість церков відкрити. Тоді великодні традиції, вшанування пам’яті рідних буквально вибухнули. І нині ми маємо ці традиції завдяки тому, що весь цей час, попри війни, заборони, люди у будь-який спосіб відзначали релігійні свята.

Юлія Осим

Фото зі збірника «Армія Безсмертних. Повстанські світлини», сайтів ck.ridna.ua, baitsar.blogspot.com та inlviv.ua 

Раз у раз повертаюся у той сонячний день — свято пресвятої Покрови 14 жовтня 2000 року, коли Господь дав мені сина. Я назвала тебе Теодором. З першої ж миті нашого знайомства мене знесла хвиля неймовірно щасливого материнства. Я націловувала рожеві п’яточки, люляла, співала, насолоджувалася зв’язком, який буває тільки між матір’ю і дитиною.

І побігли, ніби стрічка кіно, дні та роки. Перші кроки, перші слова, перша коляда. Пригадую, як ретельно старший брат Адам разом із тобою вчив колядки, щоб на Різдво сповіщати добру новину з користю для вашого спільного бюджету…

Потім Адам разом із другом записалися у секцію карате, і ти став відвідувати заняття разом із ними. Ти був у групі молодший від усіх на 3 — 4 роки, але це не завадило тобі бути нарівні зі старшими.

Ти ріс міцним, гармонійним, спокійним та виваженим. Твої вчителі знали тебе як учня з цікавим світоглядом та оригінальним мисленням. Ти мав багато захоплень — грав на піаніно, на гітарі, в театрі! Багато малював та робив поетичні спроби.

Ти грав у театрі “З вулиці на сцену” у виставі “Майже Гоголь, майже Вій”. Але коли тобі запропонували стати моделлю — обурився. Такий кумедний був…

Останній епізод у кольоровому кіно — це твій день народження, 14 жовтня 2021 року. Ми провели його разом, просто ти і я… Гуляли в місті, потім у торговельному центрі купили джинси твоєї улюбленої фірми й обідали в ресторанчику… Говорили про все на світі та сміялись, сміялись, сміялись…

За декілька днів ти підписав контракт із ЗСУ, був дуже гордим і щасливим, що пройшов тестування у ряди морської піхоти. Ми прощалися спішно — коротко обійнялися перед дорогою. Ти писав мені, що все добре, що зустрів справжніх друзів — братів, що згадуєш рідний дім. Ти приїхав на Новий рік додому лише на добу, щоб зустріти 2022-й разом з коханою Юлею, мене на той час не було в Україні…

А вже у лютому ти сказав Юлі, щоб приїхала до тебе не пізніше 18 — 19 числа, бо на наступні вихідні вже буде війна… Ти скинув мені декілька світлин з коханою, розказав, яка чудова в тебе дівчина — і моя майбутня невістка…

24 лютого о 5.00 вас підняли по тривозі. Ти швидко мені передзвонив і попросив благословити тебе на війну. Спросоння я не зрозуміла, наскільки це серйозно, і просто попросила тебе всюди, куди б ти не йшов, пускати вперед Ісуса, і йти за Ним. Я читала акафіст до Богородиці й псалтир у святому переконанні, що кожного ранку отримаю від тебе 4.5.0. Так і було. Двадцять три дні війни… Ми перестали говорити по телефону, лише переписувались у вайбері та телеграмі. Разом із новинами про війну поступово стали зникати й розчинятися кольори, але ми ще продовжували спілкуватися короткими есемесками.

Ось що писав мені з війни ти, мій коханий син Теодор:

— Слава Україні, мамо! Вони пішли в наступ, атакували з різних сторін

— Все буде добре, мамо. Я подзвонив братові Піо й отримав від нього благословення, весь монастир за нас молиться. (Монастир василіян у Херсоні, де Теодор бував раніше, коли проходив християнські табори на Джирилгачі.)

— поки що Миколаїв відбили — у сзч не буду втікати — морська піхота не здається

— 4.5.0., місто під контролем

— тримаємо оборону міста

— вони деморалізовані

— 4.5.0., деякі йдуть на наш бік

— у нас тихо декілька годин

— все на нашу сторону грає

— в рашці будуть бунти, тоді вони прокинуться

— 4.5.0., новини читаю і тільки радію

— бомжі у Львові допомагають збирати пляшки на бандера-смузі!!!)))

— це все серйозно, мамо!

— сьогодні була наша черга їх бомбити

— 4.5.0.,  все добре, Мамо! Слава Україні!

— все добре й тихо — настрій на висоті

— 4.5.0.,  Україна переходить з режиму оборони в режим контрнаступу

— мам, щоб ти розуміла, вчора колона 50 танків їхала. сюди. вони всі порозбігались. вчора ще вертушка хотіла приземлитись. ми вже готові були зустріти. але вони махали руками з вертольота, щоб наші не вбивали. скинули броню, зброю. десантувались голі, босі й порозбігалися у різні сторони

— 4.5.0.,  з Криму лізуть, все знають. 4 крейсерb гуляють під Одесою, бояться заходити

— Маvо, весь світ тепер знає про Україну!

— у нас купа грошей, ми будемо в ЄС! в НАТО!

— болючий цей шлях. Але ми доказали всім!

— я гордий, що я в най-найкращій армії світу!

— 4.5.0.,  Героям слава! зі мною все добре, настрій ок. Звик, така наша доля

— Мам, тут гради. я цілий, здоровий пишу. електрики нема, київстар вишка лягла. я живий, мам

— 4.5.0.,  тамада хороший і салюти цікаві. вони не взяли місто. не дамо

— люблю, цілую. тримайся, мамо

— 4.5.0.,  — це твій останній меседж, датований 18 березня. 1-ша година 42 хвилини…

Напередодні, у четвер, 17 березня, о 10-й вечора, моє серце розривалося від хвилювання, я набрала тебе й почула твій голос. Ми говорили довго, хвилин 15. Я мліла від щастя чути твій голос, за яким так заскучила. У ньому не було жодного хвилювання, жодного страху чи невпевненості, тільки мир, спокій і залізна витримка в голосі… Яка ж я була щаслива тебе чути!!!

Ти заступив у наряд о 4-й ранку, разом з тобою на бойовому посту був ще Тимур, твій побратим. А о 5-й годині 9 хвилин пряме попадання ворожої ракети у військову частину в Миколаєві віднесло твою чисту душу, мій дорогий лагідний сину, до вічних осель. Я довідалася про це не одразу, ще днів п’ять я божеволіла, поки тривали розкопки казарм. І аж 23 березня, на день ангела Галини, син Адам подзвонив мені й сказав: “Мамо, Теодора з нами більше немає…”

Синочку, Теодоре… Тепер ти лежиш за 15 хвилин ходьби від нашого будинку, на Алеї Слави, неподалік обеліску із Архистратигом Михаїлом, що береже спокій полеглих синів України на Личаківському кладовищі. Я хотіла поховати тебе на нашій малій Батьківщині, на Кропивниччині, там, де лежить рід моєї матусі. Але пані з Міністерства оборони сказала: “Це вже не тільки ваш син, це син України… Йому належить бути там, де герої”.

Скоро Великдень… Я мушу вчитися жити без тебе. Робити щось для України, яку ти так любив… Я буду робити. Я буду воїном, лише на своєму фронті, сину, щоб ти був впевнений, що навіть після твоєї смерті є кому любити й захищати Україну. Але навіть якщо мені вдасться убити тисячу нелюдів — це не загоїть моєї відкритої рани… Це не виправить тої кривди за убитих дітей Бучі й Маріуполя, які мене болять так само, як
ти…

Я більше не боюся смерті. Я не знаю, коли ця година прийде до мене, але я знаю, що там, де ти, — там тільки світло й радість. І мені треба жити так, щоб по завершенні земної мандрівки я також пішла туди, де зможу нарешті пригорнути й поцілувати тебе, мій сину, мій дорогий захиснику України.

Галина ОСАДЧА

Від сьогодні, 12 квітня, на Львівщині змінили тривалість комендантської години. Відповідний наказ видав начальник Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький, – повідомляє Львівська обласна військова адміністрація.

Вона триватиме з 23:00 по 06:00 год. Комендантська година передбачає заборону у відповідний час доби перебувати на вулицях громади без спеціально виданих перепусток та документів, що посвідчують особу, пише Твоє місто.

Під час комендантської години варто залишатися вдома, а якщо пролунають сирени – спуститися в укриття. Громадянам радять завжди мати при собі документ, що посвідчує особу.

Нагадаємо, що із 25 лютого у Львові комендантська година тривала з 22:00 і по 6:00.

Домінуючою емоцією серед українців, які переживають війну, є гордість за свою державу. Про це свідчать результати опитування, яке напередодні проводила Соціологічна група «Рейтинг».

Так, серед громадян України суттєво зросло відчуття гордості за свою державу. Якщо у серпні 2021 року 34% опитаних говорили про цю емоцію (у той час переважала емоція суму щодо України), то зараз пишаються своєю країною 80%.

При цьому гордість за Україн домінує серед усіх респондентів, незалежно від віку чи регіону проживання.

Сум щодо України відчувають 32%, радість – 20%, страх – 16%, гнів – 11%, зацікавленість – 6%. Тим часом такі емоції як байдужість та сором щодо України практично відсутні серед громадян.

«Радість дещо більше відчувають мешканці центру країни (опитування збіглося у часі з визволенням від окупантів центральних областей), також радість більш поширена емоція щодо України серед молоді. Водночас страх за Україну сьогодні найчастіше є серед жителів сходу», – кажуть соціологи.

Крім того, від серпня-2021 значно побільшало тих, хто самоідентифікує себе як громадянина України (з 75% – до 98%) та як європейця – з 27 до 57%.

Натомість все менше українців говорять про себе як про «радянську людину», їхня частка зменшилась із 21% до 7%. Така самоідентифікація все ще частково зберігається серед старшого населення східних і центральних регіонів.

Європейська ідентифікація дещо більше переважає на заході та у центрі, а прорадянська ідентичність відносно частіше серед найстарших.

Також соціологи фіксують абсолютно високий рівень місцевого патріотизму, домінування громадянської самосвідомості серед усіх вікових і регіональних груп.

Опитування проводили методом телефонного інтерв’ю 6 квітня 2022 року в усіх областях України, крім тимчасово окупованих територій Донбасу і Криму. Участь взяли 1200 респондентів віком від 18 років. Похибка становить не більше 2,8%.

Джерело

Така співпраця між університетами має охоплювати всі галузі, пов’язані з викладанням і навчанням, науковими дослідженнями, культурною та спортивною діяльністю.

ФОТО: LNU.MOW.FM

Львівський національний університет імені Івана Франка включили до Європейського альянсу університетів EC2U. У середу, 6 квітня, Франковий виш підписав Меморандум про співпрацю з сімома найбільш впливовими університетами, пише Твоє місто.

Йдеться про Університет Коїмбри (Португалія), Ясський університет ім. А. Й. Кузи (Румунія), Єнський університет ім. Фрідріха Шиллера (Німеччина), Університет Павії (Італія), Університет Пуатьє (Франція), Університет Саламанки (Іспанія) та Університет Турку (Фінляндія).

Що передбачає співпраця між університетами:

• реалізацію програми мобільності для науковців, академічного персоналу та студентів;
• розробку спільних сертифікатів, освітніх програм;
• публікацію спільних видань;
• реалізацію дослідницьких проєктів;
• організацію спільних заходів, літніх шкіл того.

Загалом вона охоплюватиме всі галузі, пов’язані з викладанням і навчанням, науковими дослідженнями, культурною та спортивною діяльністю.

Під час урочистого підписання був присутній спікер Парламенту Руслан Стефанчук. За його словами, академічна спільнота України звернулася з відкритим листом до Європейської Комісії, Європейського Парламенту, Ради Європейського Союзу (ЄС) та кожної держави-члена ЄС із закликом припинити співпрацю з російськими інституціями, фінансування науково-освітніх проєктів, що реалізують разом із російськими установами, призупинити їхнє членство в міжнародних організаціях до завершення війни.