У 2022 році рівень вживання російської мови українцями знизився майже на 10% порівняно з 2021 роком.

Про це повідомив аналітик Фонду “Демократичні Ініціативи” Тарас Тарасюк під час презентації результатів загальнонаціонального опитування, повідомляє Укрінформ.

“Мовна ситуація в Україні змінилася досить суттєво. Зросла частка вживання української мови і зросла частка українців, які вважають українську мову своєї рідною. Якщо ми порівнюватимемо з 2021 роком, то тоді показник вживання української мови вдома становив 64%, а у 2022 році він становив 71%. Водночас рівень вживання російської мови знизився на майже 10%”, – сказав Тарасюк.

Згідно з опитуванням, у містах півдня та сходу російська мова повсякденного спілкування досі є поширеною, тоді як жителі селищ та сіл здебільшого українськомовні.

Також зросла й частка громадян, які вважають українську мову рідною. Якщо у 2021 році частка населення, що вважала українську мову рідною, становила 77%, то за рік вона зросла до 87%. Водночас українська мовна ідентичність переважає в усіх регіонах України.

Дослідження провів Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова за підтримки програми MATRA з 13 до 21 грудня 2022 року включно. Опитування методом face-to-face проводилося в різних регіонах України.

Опитано 2018 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Джерело

Закон «Про медіа» став першим серйозним оновленням медійного законодавства з далеких 1991–1993 років, коли Верховна Рада ухвалювала перші медійні закони.

Як пише Детектор медіа, окрім формальної інкорпорації кількох законів та скасування парочки геть недемократичних, закон «Про медіа» змінює підхід до взаємин держави з ринком і охоплює більше технологій постачання контенту, ніж було раніше (адже в 90-х не було онлайн-медіа та відеоплатформ).

Хоча ні, сумнозвісний телеграм він не охоплює — це питання імплементації директив DSA та DMA, а також питання спільноєвропейського вироблення бачення, що робити з цим «близькосхідним гравцем російського походження».

Основні цілі закону — встановити збалансованіші правила гри для всіх учасників, а також перейти від парадигми «держави-церберки» до партнерства, де ринок виробляє й погоджує правила, а в разі порушень держава спочатку попереджає, а лише потім починає штрафувати. І, звісно, перехід до електронного документообігу — прекрасна оптимізація витрат часу й ресурсів усіх зацікавлених сторін.

Центр демократії та верховенства права підготував перелік десяти основних новел закону.

№ 1. Зміна парадигми: забуваємо про «ЗМІ» (майже)

Українське законодавство за своєю природою стало дитям радянського і перейняло всі його вади: зарегульованість, намагання дати визначення «комарам і салу», а ще періодичне списування в Москви. Поняття «ЗМІ/СМИ» прийшло до нас із тоталітарного СРСР і фактично описує ставлення держави й політичних еліт до медіа: їх вважали обслугою.

Схожі ідеї звучали і в численних парламентських дискусіях вже в незалежній Україні. А ще — у виборчих законах, де автори прямо передбачили «використання ЗМІ». У цих дебатах про «ЗМІ» поступово змішувалися два поняття: форма постачання контенту і суб’єкт, який його видає. Натомість зараз закон визначає медіа як «засіб поширення масової інформації у будь-якій формі, який періодично чи регулярно виходить у світ під редакційним контролем та постійною назвою як індивідуалізуючою ознакою».

Відтепер медіа — це лише і тільки форма втілення: наприклад, класичний телеканал чи онлайн-видання. Згадка про ЗМІ (і лише в дужках) лишилася виключно заради норм, вписаних у десятки й сотні підзаконних актів, які було б довго змінювати.  Якщо ж ми говоримо про людину чи організацію, яка займається створенням / веденням медіа, то це буде відповідний «суб’єкт у сфері…» (наприклад, друкованих медіа).

Окрім переходу від ЗМІ до медіа, закон розставив на місця термінологію у сфері аудіовізуальних медіа. Адже Закон «Про телебачення і радіомовлення» свого часу породив повну плутанину. Почнімо з того, що коли люди говорять «електронні медіа», зазвичай вони мають на увазі що? Звісно, сайти й різні онлайн-мовники. Але закон «Про телебачення і радіомовлення» вважає інакше й називає електронними те саме радіо й телебачення.

Коли ми розповідаємо, як бачили щось на каналі / телеканалі Х, ми маємо на увазі кнопку на пульті, де з’являється картинка з певним упізнаваним логотипом. Але от закон знову каже «ніт» і має на увазі під каналом частотний діапазон, у який садять ту чи іншу радіостанцію або мультиплекс, тобто пакет каналів. А те, що ми називаємо програмою, наприклад, «Сніданок з Україною», насправді за законом зветься «передачею». Бо програма — це сам телеканал. Зрештою самі законодавці настільки заплуталися, що в тих же виборчих законах почали писати «програма (передача)», щоби бути ну точно певними.

Закон «Про медіа» ставить наводить лад: тепер програма — це одиниця контенту (тобто те, що раніше звалося передачею), наприклад фільм. Телеканал / радіоканал — те, що ми програмуємо на пульті чи вантажимо в плейлисті, а організація, яка все створює, — телемовник / радіомовник (суб’єкт у сфері лінійного аудіального / аудіовізуального медіасервісу). А «передачу» залишимо первісному телебаченню.

№ 2. Блогерів зарегулювали! (Насправді ні.)

Чи регулюватиме новий закон ютуб і блогерів — це питання обговорювали настільки бурхливо, що кількість зламаних списів нагадувала наслідки чергової міжкнязівської розборки часів Русі.

І хоча питання, чому блогер із двомільйонною аудиторією в нас священна корова, а умовна газета має відповідати за порушення, є відкритим, одразу запакуємо зрадоньку назад у скриню.

Якщо наш блогер захоче зареєструвати сторінку «Довколаботаніка» як науково-популярне онлайн-медіа, закон дозволяє йому це зробити. Але прямої вимоги немає, бо блогерів у нас як грибів після дощу, а Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення (регулятор у сфері медіа) — одна. А цього року ще й зі зменшеним на 30 % бюджетом, тоді як до 30 червня Нацрада має підготувати разючу кількість підзаконних актів.

Кого ж тоді регулює закон? Відповідь у статтях 13 та 14:

№ 3. Тепер є лише два випадки, коли медіа потрібна ліцензія

За чинним законом про телебачення і радіомовлення, ліцензія потрібна для всіх типів радіо та телебачення, та й процедура із закону про пресу хоч і називається реєстрацією, але нагадує ліцензування. Ба більше, в Україні діє окремий закон про ліцензування «господарської діяльності», але визначення там дуже обтічне. Як правило, ліцензування є для кількох речей:  об’єкт ліцензування є надбанням народу, як умовне родовище солі,   об’єкт є небезпечним — вибухівка, прекурсори, радіоактивні речовини тощо, або є історично прибутковим, як спирт.

У випадку медійної сфери ліцензування історично стосувалося ефірного мовлення, яке використовує радіочастотний спектр. Але законодавець не став обтяжувати себе й завів під ліцензування також кабельне й супутникове мовлення. Єдина різниця полягала в тому, що неефірні ліцензії видавали без конкурсу. Закон «Про медіа» містить лише два випадки, коли медіа ліцензуються, й відбувається це на конкурсних засадах:  наземне ефірне мовлення: аналогове радіо, цифрове радіо і цифрове ефірне телебачення, в народі відоме під торговою маркою Т2;   ліцензування постачальника електронних комунікаційних послуг для потреб мовлення з використанням радіочастотного спектра. Щоправда, тут є дещо складніша історія, пов’язана з перехідними положеннями закону.

Ліцензування відбуватиметься, як і раніше, на так званих конкурсах краси.

Конкурс для мовника оголошують, якщо:  з’явилися нові «місця» для мовлення;   звільнилися частоти попереднього користувача, який чи то сам пішов, чи його «пішли»;  мультиплекс* ущільнили і з’явилися місця через оптимізацію чи оновлення технології.

* Мультиплекс — це така частотна комуналка, коли на одному діапазоні, де раніше мовив один аналоговий канал, тепер мовить із десяток цифрових.

Конкурс для постачальника оголошують, якщо змінилася технологія таа / або попередній постачальник не продовжив або втратив ліцензію.  Самі вимоги до конкурсу включають: територіальну категорію, технічні характеристики радіочастотного спектра й територію покриття; вимоги до програмної концепції мовлення (за потреби): формат або зобов’язання майбутнього ліцензіата щодо забезпечення мінімальних обсягів поширення програм, що спрямовані на певну аудиторію або тематичне спрямування.   Для постачальника конкурс передбачатиме технічні характеристики та територію покриття ефірної багатоканальної електронної комунікаційної мережі.

№ 3(а) Тимчасові дозволи лишаються

Тимчасові дозволи на мовлення з’явилися ще після початку російсько-української війни у 2014 році. Тоді це явище виникло як відповідь на атаку Росії та неможливість використовувати механізм ліцензування в умовах війни. Пізніше цей принцип узаконила Верховна Рада.

Закон «Про медіа» лишає механізм дозволів на тимчасове мовлення. Вони даватимуть медіа право на позаконкурсних засадах вести тимчасове мовлення на строк до одного року. Існує два режими видачі дозволів на тимчасове мовлення: в період дії воєнного чи надзвичайного стану (ст. 50); за умов відсутності правового режиму воєнного чи надзвичайного стану та з метою протидії інформаційній агресії (ст. 122).

Зокрема, Міністерство оборони, військові адміністрації та військово-цивільні адміністрації зможуть отримувати дозволи на тимчасове мовлення після того, як Верховна Рада визнала певну державу агресоркою та протягом 5 років після скасування такого статусу (ст. 118, 125).

№ 4. Чіткий перелік тих, для кого реєстрація обов’язкова

Всі, кому не потрібно отримувати ліцензію, мають реєструватися. Залежно від виду сервісу, обов’язково чи добровільно.

Обов’язкова реєстрація передбачена для мовлення без використання радіочастотного спектру (кабельний телеканал, радіопотік); суб’єктів у сфері аудіовізуальних медіа на замовлення (Megogo і TaxFlix приготуватися); провайдерів аудіовізуальних сервісів (IPTV та ОТТ);  провайдерів платформ спільного доступу до відео (таких поки що не знаємо, й ні, ми не реєструємо ютуб, бо він у Каліфорнії).

Реєстрація для друкованих медіа стає обов’язковою, якщо Верховна Рада визнає певну державу державою-агресоркою (державою-окупанткою), тобто поки триває агресія / окупація. Медіа, котрі вже працюють, мають зареєструватися протягом двох місяців із моменту, коли ухвалено таке рішення. А нові — якщо починають роботу під час його дії і п’яти років після того, як парламент скасує це рішення (ст. 118, 124).

Втім у видань, які реєструвалися за чинним законом «Про пресу», буде більше часу. Закон про медіа набуде чинності 31 березня, й у суб’єктів у сфері друкованих медіа (звикаймо до цього визначення) буде рік на реєстрацію. Після 31 березня 2024 року їхні старі свідоцтва втратять чинність.

№ 5. Для онлайн-медіа реєстрація добровільна, але закони — обов’язкові

Коли закінчиться війна, яку розпочала Росія проти України, Росія капітулює й мине 5 років перехідного періоду, відновиться режим добровільної реєстрації друкованих медіа. А от для онлайн-медіа реєстрація буде добровільною від початку. Нагадаємо, що тепер «онлайн-медіа» = «онлайн-преса» (на зразок медіа, в якому ви зараз читаєте цей матеріал). Сайти, які транслюють відео чи пропонують аудіоподкасти, — не онлайн-медіа. За згоду зареєструватися онлайн-видання отримає бонуси: офіційний статус для журналістів та дещо іншу систему санкцій.

Добровільною є реєстрація блогерів у соціальних мережах (платформах спільного доступу до інформації) — умовний власник пабліка у фейсбуку чи ютуб-каналу стане онлайн-медіа, якщо добровільно зареєструється як суб’єкт цієї сфери в порядку, передбаченому статтею 63.  Однак якщо колектив онлайн-медіа вирішив не реєструватися, воно не буде невидимкою для Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Якщо суб’єкт веде діяльність як медіа (публікує там новини і статті) і вирішить погратися з обмеженнями, встановленими законом, то він рано чи пізно потрапить у поле зору регулятора. І відсутність реєстрації аж ніяк не вбереже його від санкцій. Крокодилячі апеляції, що це просто сторінка якогось невідомого чоловіка й він просто написав на сайті контакти відомої пропагандистки, не допоможуть. Адже Національна рада (спільно з органом співрегулювання, якщо такий встигнуть створити) самостійно затвердить критерії, за якими сайт відноситимуть до онлайн-медіа.

№ 6. Припис (це не санкція)

«Припис — не санкція», — такий девіз міг би висіти над входом до приміщення Національної ради. Справді, припис стане заходом у відповідь на порушення, як і штрафи та серйозніші дії.

Проте важливо зазирнути до статті 100 закону, яка вказує: припис покликаний застерегти суб’єкта від нових порушень, тож у ньому Нацрада докладно опише, що саме в медіа не так. Ба більше, незгодний суб’єкт може подати зустрічну заяву й викласти своє бачення проблеми. Якщо Нацрада з ним погодиться, то скасує такий припис.

Основна мета цього механізму — відійти від виключно каральної системи, яку так полюбляли капустяні політики часів Кучми-Януковича, й виростити паростки довіри, так необхідні в нашому суспільстві. У кожного типу суб’єктів буде свій ліміт приписів (наприклад, п’ять за рік). Після них у дію вступає наступна ланка реагування — штрафи.

№ 7. Штрафи кусючі, але розумні

Штрафи — перша реакція Нацради, яка нестиме для ліцензіата чи реєстранта фінансові втрати.

Регулятор штрафуватиме за три види порушень: незначні, значні і грубі. Для кожного типу медіа є окремий перелік порушень, розподілених залежно від ступеню суспільної небезпеки, та відповідні штрафи. Розміри штрафів:

* Після приписів, див нижче.

Коли настає штраф

№ 8. Нацрада зможе припинити роботу суб’єкта, якщо він «догрався»

Очевидно, що більшість гравців ринку не особливо зацікавлена отримувати санкції від регулятора. Втім навіть після вторгнення Росії в Україну виявилося, що деякі гравці почуваються надто нахабно.

Як ви вже помітили, в більшості випадків діятиме принцип «спочатку припис, а лише потім — штраф». Утім у деяких випадках Національна рада застосовуватиме й жорсткіші санкції: самостійно або через суд припинятиме роботу того чи іншого суб’єкта. Окремим блоком є повноваження з розділу IX, які дозволяють Нацраді реагувати на окупацію або намагання держави-агресорки просунути свої медіа.

№ 9. Про Нацраду

Критики закону про медіа одним з основних напрямів атак обрали незалежність регулятора і його назву. Не будемо заглиблюватися в основи демократії і хто має забезпечувати незалежність не лише де-юре, але й де-факто.

По-перше, перейменувати Нацраду на умовну Національну раду України з питань медіа чи Верховну раду медійних жерців неможливо, бо Конституція каже нам: «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

Нагадаємо, що Конституція передбачає, що Верховна Рада України має повноваження для: «20) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення». А також що президент  України: «13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення».

Тож перелік суб’єктів, які призначають членів Нацради, так само як і назва органу, за всього бажання розробників залишаться без змін до капітуляції Росії.

Втім вони зробили крок до незалежності членів Нацради. По-перше, закон передбачає створення порядку призначення членів Національної ради за президентською квотою. Нагадаємо, що в чинному законі «Про телебачення і радіомовлення» такої процедури просто немає. За цим порядком президент повинен створити конкурсну комісію. Вона отримує заявки й попередньо обговорює запропонованих кандидатів. Щодо кожного з них комісія готує президенту подання з висновками й рекомендаціями. Президент, базуючись на рекомендаціях та принципах гендерного балансу, призначає членів Нацради одночасно на всі вакантні посади в межах своєї квоти.

Окрім нової процедури, закон дає гарантії фінансової незалежності для членів Нацради. Зокрема, їхній посадовий оклад встановлений на рівні 75 прожиткових мінімумів (зараз це приблизно 200 тисяч гривень). Очевидно, що в умовах війни такі оклади нереалістичні, проте в повоєнний час фінансова гарантія має запрацювати (одночасно із суспільним контролем за роботою членів Нацради).

Ще одне важливе завдання для Нацради: перейти до адекватного планування своєї роботи. Йдеться про два основоположні документи: Стратегію Національної ради та План реалізації стратегії. Стратегія має визначати основні цілі та напрями роботи Нацради. Зокрема, цей документ має містити інформацію про стан розвитку сфери медіа, потреби користувачів в отриманні інформації та медіасервісів. А також визначати створення або зміну каналів мовлення, багатоканальних електронних комунікаційних мереж, що передбачають використання радіочастотного спектра, зокрема й запровадження та зміну стандартів мовлення, основні формати мовлення, необхідність забезпечення обсягів певних програм, що спрямовані на певну аудиторію або мають певне тематичне спрямування. Нацрада має переглядати стратегію не менше одного разу на три роки. Перший такий документ регулятор має ухвалити на період 2024–26 років.

Виконанню завдань стратегії буде присвячено інший документ — щорічний план реалізації. До нього ввійде інформація про поточний стан регулювання, міжнародні зобов’язання та завдання, визначені національними актами, плановані заходи щодо тимчасового мовлення, напрями взаємодії з органами співрегулювання, заходи з медіаграмотності тощо.

Ще однією ключовою новелою стане поява електронного кабінету, який має створити й адмініструвати Нацрада (він також взаємодіятиме з іншими державними реєстрами).  В електронному кабінеті користувачі (суб’єкти у сфері медіа) зможуть самостійно зареєструватися й подавати обов’язкову інформацію, як-то структура власності чи зміни контактних даних. Або ж відправити заяву на реєстрацію чи ліцензування. А Нацрада надсилатиме суб’єктам повідомлення.

№ 10. Закон вперше передбачає механізм співрегулювання

Спільне регулювання на заміну суто державному контролю — ось іще одна новація в медійному просторі. Саморегулювання, на відміну від багатьох західних країн, в Україні так і не запрацювало. Хоча деякі спроби спільно вирішувати питання були ще у 2005–2007 роках, коли діяла Незалежна експертна рада з питань роботи мас-медіа під час виборів. Цей орган робив висновки про допустимість трансляції агітаційних роликів під час виборчих кампаній.

Автори закону розуміли, що саморегуляція — й досі доволі туманна перспектива, а тому передбачили механізм співрегуляції, поєднання державного і «цехового» регулювання. Він покликаний дати учасникам ринку можливість виробляти певні політики та вибудовувати довіру.

Основне завдання для органів співрегулювання: створити кодекси (правила) створення та поширення інформації у сферах спільного регулювання. Їх має затвердити Нацрада, далі документи будуть відкриті до підписання суб’єктами у сфері медіа;  створити експертні колегії, які розроблятимуть висновки про відповідності інформації, поширеної суб’єктами у сфері медіа, кодексам (правилам) спільного регулювання. Із поданням про це зможе звертатися Нацрада чи суб’єкти у сфері медіа.

Крім того, саме зусиллями учасників співрегулювання мають з’явитися критерії у сфері захисту дітей, класифікація типів медіа, вимоги щодо мовлення та багато інших. Процес формування органів співрегулювання почнеться 1 жовтня 2023 року. Органи співрегулювання будуть створюватися у сферах:  аудіовізуальних медіасервісів; аудіальних медіасервісів;  друкованих медіа; онлайн-медіа;  платформ спільного доступу до відео.

Процедура формування органів співрегулювання описана в розділі VII закону.

Уміти відрізнити правду від брехні в нинішньому світі – навичка вкрай необхідна, адже ми з вами живемо в часи справжнісінької навали різноманітної інформації. Вона сиплеться на нас практично з усіх шпарин. 

РЕЄСТРАЦІЯ НА КУРС

А в час війни медіаграмотність необхідна – без жодних перебільшень – для захисту свого життя. Адже підлий і підступний ворог веде проти нас війну не лише на полі бою, він намагається вразити нас в інформаційному просторі. Його завдання: поширити зневіру, підірвати підтримку партнерів, посіяти паніку, створити в кожного українця враження, що війну ми програємо або й уже програли.

Медіаграмотність — саме та навичка, що може убезпечити нас від цих негативних впливів. З перших днів повномасштабного вторгнення українці проявили надзвичайну стійкість і виступили єдиним інформаційним фронтом проти держави-агресора. Проте ми відточуємо свою майстерність відбивати ворожу пропаганду та дезінформацію, а ворог так само вдосконалює свої методи. Саме тому надзвичайно важливо постійно прокачувати свої навички – щоб бути в курсі всього нового. Адже ворог хитрий і вигадливий – весь час намагається знайти слабке місце. Застати нас зненацька. Вразити нас там, де ми цього не сподіваємося.

Ми підготували для вас онлайн-курс, що допоможе фільтрувати інформацію навколо й робити це максимально швидко та ефективно. Варто довіряти лише якісним і перевіреним джерелам та експертам.

Медіаграмотність допоможе правильно відділяти зерно від полови, повсякчас зберігати емоційну та психологічну стійкість, уникати масової паніки, ухвалювати правильні рішення на основі ретельно перевіреної інформації.

Цей курс об’єднує різних стейкхолдерів, дотичних до теми медіаграмотності. Ми прагнули залучити експертів із різних організацій та з різним бекграундом, щоб курс справді був всеохопним та вичерпним.

НА ЦЬОМУ КУРСІ ВИ:

• дізнаєтеся, чому і як медіаграмотність допомагає в ухваленні найкращих рішень
• ознайомитеся з найкращими практиками для розвитку рівня критичного мислення
• опануєте алгоритм перевірки якості контенту українських та закордонних медіа
• навчитеся досліджувати експертність авторів, джерел інформації, зокрема телеграм-каналів
• засвоїте цифрові інструменти для швидкої та ефективної перевірки достовірності фото та відео
• ознайомитеся з ключовими наративами й тактиками російської пропаганди, аби протидіяти їм
• навчитеся визначати маніпулятивний медіаконтент, розрізняти дезінформацію, шкідливі пропагандистські наративи
• дізнаєтеся, як самостійно cтворювати якісний контент та уникати блокувань у соцмережах

ПРОГРАМА КУРСУ

Модуль 1. Медіаграмотність в умовах інформаційної війни

1.1. Медіаграмотність і її складові.
1.2. Рівень медіаграмотності в Україні та світі.
1.3. Способи перевірки й розвитку своєї медіаграмотності.
1.4. Як розвинути стійкість до переконання – теорія інокуляції.

Модуль 2. Фактчекінг в умовах інформаційної війни

2.1. Що таке фактчекінг?
2.2. Основні критерії для виявлення фейків та маніпуляцій.
2.3. Інструменти для перевірки достовірності фото.
2.4. Як перевірити достовірність відео.
2.5. Способи перевірки Телеграм-каналів і Вайбер-чатів.
2.6. Як перевірити волонтерські організації.
2.7. Як виявити бота та троля в соцмережах.
2.8. Основні фактчекінгові ініціативи в час війни в Україні та світі.

Модуль 3. Інформаційно-психологічні операції (ІПСО) під час війни

3.1. ІПСО як складова інформаційної війни, їхні цілі та складові.
3.2. Традиційні інструменти пропаганди.
3.3. Тактики російської пропаганди в Україні в час війни.
3.4. Російська пропаганда на Заході: ключові наративи та тактики.
3.5. Як не піддатися ІПСО: закордонний та український досвід протидії.

Модуль 4. Журналістика під час війни: як оцінити якість медіа

4.1. Як змінилися інформаційні звички українців під час війни.
4.2. У чому різниця між експертом-блогером та професійним журналістом?
4.3. Журналістські стандарти: як не вестися на «британських вчених»?
4.4. Закордонні медіа: як оцінити якість контенту?
4.5. Які пастки упереджень забирають нас в інформаційні бульбашки?

Модуль 5. Інформаційний фронт: як медіаграмотно створювати та поширювати контент?

5.1. Як бути ефективними на інформаційному фронті?
5.2. Що таке «політика спільноти» і як уникати блокування контенту?
5.3. Як взаємодіяти з тими, хто повторює пропагандистські наративи?
5.4. Корисні ресурси для відповідального створення та поширення контенту.

РОЗРОБНИКИ КУРСУ

Національний проєкт з медіаграмотності “Фільтр” Міністерства культури та інформаційної політики

Фото від  Детектормедіа.

Джерело

Український журналіст Михайло Фрадкін – один із авторів проекту NewsPrice, починаючи з січня поточного року, спостерігав за великою геополітичною грою, в якій президент Росії Володимир Путін висунув ультиматум колективному Заходу з категоричного невступу України до Північноатлантичного альянсу. У результаті євроатлантична співпраця офіційного Києва та Брюсселя та відмова НАТО у відповідь на ультиматум Москви призвели до повномасштабного вторгнення Кремля в Україну 24 лютого цього року. У цьому розслідуванні з ексклюзивними коментарями українських політиків, міжнародних експертів ми розповімо про найжорстокішу світову політичну гру 2022 року, яка стала найбільшою збройною агресією в Європі з часів закінчення Другої світової війни.

Незважаючи на те, що Володимир Путін був категорично проти вступу України до НАТО і 10 – 12 січня 2022 року у Женеві та Брюсселі відбулися переговори топ-чиновників Москви, Вашингтона та Північноатлантичного Альянсу. Представники української влади не злякалися ультиматуму Кремля і того ж місяця провели у столиці Бельгії зустрічі в рамках Міжпарламентської ради Україна-НАТО щодо зміцнення співпраці офіційного Києва з альянсом.

Голова Комітету Верховної Ради України із зовнішньої політики та міжпарламентської співпраці та заступник співголови Міжпарламентської ради Україна-НАТО народний депутат Верховної Ради з фракції «Слуга Народу» Олександр Мережко в ексклюзивному коментарі нашому виданню в кулуарах парламенту розповів про підсумки зустрічей віце-президентом цієї структури Мімі Кодхелі, яка була у 2013 – 2017 роках. міністром оборони Албанії.

Заступник співголови міжпарламентської ради Україна-НАТО розповідає, що дуже різка дискусія та суперечності відбулися з німецькими чиновниками Парламентської асамблеї НАТО через те, що Німеччина блокувала продаж Естонією оборонної зброї для Збройних сил України:

«Я особисто спілкувався з депутатом Бундестагу і намагався переконати допомогти Україні в цій складній ситуації. Частина німецьких обранців ставляться з розумінням до зростання агресії Кремля проти України. Вони виступають за надання нашій країні зброї для самооборони, але деякі парламентарії цього не усвідомлюють.

Мені важко їх зрозуміти. Німецькі представники НАТО проводять історичні паралелі з Другої світової війни. Деякі депутати Бундестагу кажуть, що вони не хочуть втручатися у цей конфлікт, підтримуючи одну із сторін. На мою думку, це абсурд, тому що потрібно дуже чітко розрізняти агресора та його жертву.

І головне, щоб країни Заходу, зокрема й офіційний Берлін, не відсторонилися від цього процесу, а підтримали Україну. Останні кроки уряду Німеччини не зрозумілі, замість надавати зброю – вони відправляють нам госпіталі та каски…».

Також Олександр Мережко наголосив, що українська делегація запропонувала збільшити кількість спільних навчань Збройних сил України та військових формувань країн НАТО. Це буде попереджувальний сигнал для Росії – офіційний Київ готовий до ескалації конфлікту.І ще важливий момент зустрічей у Брюсселі: представники Парламентської асамблеї НАТО стежать за тим, як влада в Києві впроваджує реформи Служби безпеки України, Укроборонпрому, судову реформу та як триває боротьба з корупцією в Україні.

Звіт про те, як тривають реформи, мали обговорити на наступному засіданні Міжпарламентської ради Україна-НАТО. Тоді у січні поточного року планували провести це засідання у травні у Києві, за місяць до саміту НАТО у Мадриді 29-30 червня. До початку вторгнення Росії в Україну залишалася надія, що Володимиру Зеленському нададуть можливість бути присутнім на заході і звернутися з проханням надати Україні план дій набуття членства в НАТО.

«На мою думку, наша українська армія повністю готова до вступу до альянсу і перебуває в тому стані, який не гірший, а може навіть кращий, ніж стан збройних сил деяких чинних країн-членів».

Більше читайте на сайті Newsprice.

Посол Німеччини в Україні Анка Фельдгузен в інтерв’ю «Європейській правді» розповіла, що ЄС непублічно закликає Україну відходити від формату «єдиного марафону» на телебаченні й давати глядачам вибір.

Зокрема, між ЄС та урядом Україні є постійна комунікація щодо відключення від цифрового етеру трьох телеканалів (Прямого, Еспресо та 5 каналу) та щодо переходу українського інформаційного простору до більш відкритого формату, пише Детектор.Медіа.

«Ми, можливо, не публічно, але весь час говоримо про ці речі з українським урядом. У нас є спільна мета: щоб Україна залишилася демократичною і під час війни. Інформаційна війна – це дійсно складова сучасних війн, і я розумію, що ви відключили проросійські телеканали», – каже Фельдгузен.

На уточнення журналіста, що відключили не тільки проросійські, пані посол відповіла: «Так. І ми обговорювали вже не раз, що треба перейти в більш відкритий простір».

На запитання, чи йде мова про те, щоб в Україні був не «єдиний марафон», а різні канали, Фельдгузен відповіла: «Наприклад, так. Тому що люди повинні мати альтернативні джерела інформації. Мені здається, що всі ваші політичні сили зараз – патріотичні. Усі хочуть, щоб Україна перемогла. Можливо, є різні погляди, але все-таки всі – патріоти. А людям треба дати можливість обирати, що вони хочуть дивитися».

24 лютого, з початку масштабної агресії Росії проти України, центральні канали об’єднались у спільний марафон «Єдині новини».  Марафон започаткували  інформаційні редакції чотирьох медіагруп («1+1 media», «Медіа Група Україна», Starlight Media, Inter Media Group), а також Суспільне та канал «Рада».

Після виходу Ріната Ахметова з медіабізнесу «Медіа Група Україна» вийшла з виробництва телемарафону.

Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко заявляв, що спільний телемарафон «Єдині новини» на українському телебаченні триватиме до перемоги у війні з Росією.  Ткаченко не бачить перспектив долучення до виробництва загальнонаціонального марафону каналів з «пулу Порошенка», бо в переговорах з ними «не вдалося досягти компромісу».

Моніторинги телемарафону «Єдині новини» медіаменеджера Ігоря Куляса читайте за посиланням.

20 вересня Академія української преси провела зустріч, на якій обговорювали медіаграмотність як протидію інформаційній агресії. Говорили про інструменти пропаганди, які використовують російські ЗМІ; про візуальні маніпуляції в медіа; як розпізнати фейки та як подолати наслідки підміни понять; а також про важливість дотримання медіагігієни. Своїм досвідом ділилася Оксана Рудь, старша викладачка катедри менеджменту освіти Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти, учасниця і натхненниця чотирьох Літніх шкіл медіаосвіти та медіаграмотності АУП, медіаосвітянка. Вона розповіла, як впровадити медіаграмотність в систему підвищення кваліфікації освітян і презентувала практичний кейс для викладачів ОІППО та всіх зацікавлених учасників освітнього процесу, пише Детектор.Медіа.

Оксана Рудь каже, що під час роботи з учителями в системі післядипломної педагогічної освіти вона з колегами фокусувалася на специфіці роботи педагога в період інфодемії постправди —  поширення дезінформації, яка апелює до емоцій аудиторії, нехтуючи об’єктивними фактами. «Ми підкреслювали, що в інформаційному суспільстві людина власний світогляд, ставлення до подій і людей формує, спираючись не тільки на факти, а й на те, як ці факти подані в засобах масової інформації, — каже пані Оксана. — А от ЗМІ, використовуючи новітні технології, цифрові пристрої, сьогодні не лише відтворюють реальність, а й конструюють меседжі та дезінформують людей. За допомогою праць експертів АУП ми методологічно намагалися допомогти інструментами медіаграмотності сформувати в учнів навичку критично опрацьовувати контент, виявляти приховані смисли, руйнувати фейки. Досить часто на наших парах згадували слова Ліни Костенко: “Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, інформація була нашою здобиччю, а тепер ми — здобич інформації”. І сьогодні це є ще більш очевидним».

На думку Оксани Рудь, після 24 лютого чи не всі українці та українки відчули, що інформаційна війна є складовою великої війни. Тому нікого вже не потрібно переконувати, що медіаосвіта, медіаграмотність, формування стійкості до впливу дезінформації є питаннями національної безпеки. «Ми можемо спостерігати, як із початку повномасштабної війни Росія докладає максимальних зусиль, аби дискредитувати українців в очах світової спільноти та зруйнувати суспільну єдність всередині нашої країни, — аргументує пані Оксана. — Рупори Кремля спрямовують надзусилля на поширення проросійської ідеології та ворожих наративів. Свідомість українців, як індивідуальну, так і масову, атакують, щоразу намагаючись вразити наші слабкі місця, які оголила війна».

Саме усвідомлення, що пропаганді ворога необхідно чинити опір, і спонукало пані Оксану та її колег одразу ж після відновлення навчального процесу в березні включити в освітні програми підвищення кваліфікації педагогічних працівників на базі Волинського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти формування медіагігієни в період війни та декодування медійних повідомлень із сумнівними або відверто ворожими меседжами. «Як і більшість медіапедагогів, ми фокусували увагу аудиторії на роботі тільки з офіційними джерелами при перевірці інформації, — каже пані Оксана. — Ми почали опрацьовувати та поширювати серед учнів рекомендації Центру протидії дезінформації при Раді національної безпеки й оборони України; критично аналізували міфи країни-агресорки, які дедалі нав’язливіше з’являлися в пабліках; і найголовніше — ми почали спонукати наших учителів досліджувати ці практичні кейси разом із учнями. У такий спосіб за допомогою інструментів медіаграмотності педагоги руйнували насаджувані росіянами стереотипи».

На думку пані Оксани, дуже важливим було, що викладачі мали врешті перейти з рівня розповідання, що таке медіаграмотність і чому вона важлива, безпосередньо до фактчекінгу, верифікації медіатекстів, навчання школярів самотужки виявляти механізми впливу на аудиторію. «Ми досить часто наводили педагогам цитату Конфуція: “Скажи мені — і я забуду, покажи мені — і я запам’ятаю, дай мені зробити це разом з тобою — і я зрозумію”. Іншими словами, не тільки передавали знання, розвивали навички, а — мабуть, на сьогоднішній час надважливо — формували ставлення. За відгуками волинських педагогів, учні завжди були дуже активними учасниками критичного осмислення контенту, з яким вони взаємодіяли: емпатично переживали інформацію про втрати й раділи, декодуючи оновлення онлайн-карт бойових дій у напрямку визволення території від ворога», — каже пані Оксана.

Вона стверджує, що попри наші прагнення переможного миру, який означає повернення всіх українських територій, захоплених росіянами, ми маємо розуміти, що перемога не буде швидкою. Адже нам потрібно буде не лише звільняти території, а й повертати до історичних реалій світогляд наших громадян, які багато років зазнавали інформаційного бомбардування пропагандою, ворожою дезінформацією й були майже повністю ізольовані від українського інформаційного простору. «Російська пропаганда діє диверсифіковано й глибоко, — говорить пані Оксана, — проте, як навчають медіаексперти, є певні закономірності, повторювані наративи, меседжі, за якими можна класифікувати та вирізняти цю пропаганду з-поміж інформаційного шуму».

Посилаючись на Оксану Мороз, засновницю ініціативи інформаційної гігієни «Як не стати овочем», Оксана Рудь називає такі сім заповідей російської пропаганди в період війни:

1. Знайти тріщину в суспільстві. «Це передбачає пошук соціальних, економічних, расових, демографічних, будь-яких інших розбіжностей в суспільстві, які потім застосовуються для його розколу».

2. Створити зухвалу брехню. «Фейк має бути настільки приголомшливим, щоб ніхто не міг повірити, що таке взагалі можна було вигадати. Коли люди в нього повірять, наслідки уже будуть згубними».

3. Додати трохи правди. «Мається на увазі поєднання правди з брехнею, доволі відомий інструмент ще геббельсівської пропаганди. Оксана Мороз каже, що співвідношення на користь правди лише 15-20 %, і відповідно 80-85 % — на користь брехні. Наприклад, факт поєднаний із його довільною інтерпретацією, суб’єктивними висновками».

4. Сховати руки. «Це означає перекладання відповідальності на іншу сторону конфлікту, або — як це сьогодні впроваджується в нашому інформаційному просторі — створення псевдоукраїнських сторінок у соцмережах і ЗМІ-обман».

5. Залучати «корисних ідіотів». «Корисними ідіотами є ті, хто бездумно сприймає кремлівські ворожі меседжі й просуває їх серед цільової аудиторії. Це ті особи, якими можна маніпулювати в політичних цілях. В Україні це люди, які підтримують ідею “русского мира”».

6. Заперечувати все.

7. Грати в довгу. «Росія прагне провадити довгі кампанії з дезінформації, вкладати в них величезні ресурси протягом багатьох років. І розбудована система може не бути спочатку для нас очевидною, адже ми ніби й не помічаємо моментальних наслідків, але вона працює за принципом накопичення».

«Опрацювавши ці критерії ворожих інструментів, нам потрібно щоденно руйнувати їх деструктивний вплив на споживача. Я вірю, що навчаючи цього педагогів, спонукаючи вчителів формувати ці навички в учнів, ми робимо кроки, які наближають нас до перемоги в інформаційній війні»,— каже Оксана Рудь. За її словами, важливим для сприйняття і продукування меседжів є й опрацювання термінів: інформаційна війна, кібервійна, психологічна війна, інформаційний тероризм тощо.

Під час зустрічі Оксана Рудь презентувала практичний кейс для опрацювання з учнями фейкових маніпулятивних повідомлень з елементами фактчекінгу, який навчає розрізняти пропаганду. «Протистояти інформаційній агресії ми можемо лише тоді, коли у нас сформоване розуміння принципів конструювання події, його мети, і, відповідно, коли розуміємо, в чому полягає завдання конкретної відчутної шкоди. Іншими словами, ми чітко бачимо, для чого використовується в певному медіатексті той чи інший інструмент пропаганди чи маніпуляцій, яке завдання ставить перед собою цей медіатекст, — говорить Оксана Рудь. — Складовою інформаційної агресії є ідеологія формування стереотипів. Це можна зрозуміти, опрацювавши кілька ворожих медіатекстів. Розпочавши фактчекінг, ми побачили ще одну закономірність: у виступах, у текстах пропагандистів із різних джерел ми помітили тотожність формулювань, мовних зворотів, окремих висловлювань. Це, очевидно, є ознакою темників. Для дітей було відкриттям, що влада може давати ЗМІ конкретні вказівки щодо висвітлювання подій. Завдяки українським фактчекерам, які виклали в мережу фото темників, ми могли відстежувати не тільки маніпулятивну спрямованість і пропаганду. Те, що нас здивувало, було зазначення на темниках часу, до якого пропагандисти мали звітувати про стан виконання плану інформаційної агресії в Україні. Як бачимо, це дуже серйозний підхід до окупації мізків українців».

Оксана Рудь продемонструвала, як верифікувати медіатекст, на прикладі новини про обстріл російськими бойовиками дитячого садка на Луганщині 17 лютого 2022 року, звертаючи увагу на те, як цю подію висвітлювали ворожі медіа. Вона стверджує, що висвітлення російськими медіа обраної новини є яскравим прикладом використання інструменту «сховати руки»: пропагандисти відразу почали в усьому звинувачувати українську армію. Потім вони вдалися до методу «заперечувати все», опублікувавши фото з місця події та стверджуючи, що обстрілу не було, адже стіна на світлині пошкоджена, а вікна поряд залишилися цілі. Це поширив пропагандист Анатолій Шарій, використовуючи ще один інструмент — «залучення корисних ідіотів», які робили репости його допису, створюючи інформаційний кокон: реальний факт заперечується, і це заперечення швидко набирає вірусного поширення. «Попрацювавши з деталями, ми виявимо ще одну маніпуляцію, у цьому випадку з фото, — розповідає пані Оксана. — Було чотири світлини обстріляної стіни дитсадка, але пропагандисти вибрали ту, яку зробили з далекого ракурсу і на якій важко розгледіти вікна, що й допомагає маніпулювати інформацією. Звертаємо увагу на ракурс, постановку кадру, повноту об’єкта в кадрі. Усе це — важливі деталі, яких навчає медіапедагог при роботі з візуальними медіатекстами. Водночас формуємо розуміння, що не лише обробка фото за допомогою редакторів може спотворювати наше сприйняття дійсності. Отже, декодуючи представлені події 17 лютого 2022 року у ворожих медіа, ми виявили використання відразу кількох інструментів пропаганди. І це тільки один із величезної кількості прикладів підміни понять, коли “правда — це брехня, свобода — це рабство, війна — це мир”».

«Щоб не втрапити в пастку проросійських медіа й не поширювати неправдиву інформацію, ми застосовуємо критичне мислення. Навіть у період воєнного часу ми закликаємо вчителів не лише виявляти активну пропаганду, а й повертати дітей до тих знань медіаінформаційної грамотності, які ми формували до великої війни. Вчитель має нагадувати правила роботи з інформацією, на яких ми фокусували увагу аудиторії ще в довоєнний час, коли опрацьовували журналістські стандарти», — каже пані Оксана.

Фото: euvsdisinfo.eu

Волонтери львівських громадських і благодійних організацій об’єднуються для проведення благодійного заходу «Пікапи на нуль»”, метою якого є  пришвидшити збір коштів, закупити і підготувати пікапи до відправки на передову для підрозділів ЗСУ, які відчувають в них потребу.

Захід відбудеться у неділю, 25 вересня, з  10.00 – 20.00 год у ТРЦ «Victoria Gardens» (вул. Кульпарківська 226а). Вхід вільний

Програма заходу цікава і різноманітна. Незалежно від віку і особистих вподобань кожен може відвідати дитячу зону (гірки, аквагрим, анімація, фотозона, виступ кінологів), опинится в салоні  (всюдиходу Баггі для бійців з передової чи пожежного авта), покататися з вітерцем (на Tesla, Mustang, мотоциклах), взяти участь у майстер класах із збору чи розбору АК і розпису графіті.

Організаторами благодійного заходу є волонтери організацій: Компанія “Carfind”, БО “Мережа добра”, Львівський Добровольчий Медичний батальйон, БО “My Ukraine”, БО “ВлаТар – Найкраще Дітям”, ГО “МотоДопомога”.

До збору коштів можна також долучитися за реквізитами:

р/р у ПАТ КБ Приват Банк МФО 325321 отримувач БО “БФ” Мережа Добра” (ЄДРПОУ 44163826)

• UA673052990000026007001029967 UAH
• UA033052990000026000021026646 USD
• UA803052990000026002041020675 PLZ
• UA443052990000026002001024246 EUR

Призначення платежу – “на здійснення статутної дільності/збір коштів для потреб ЗСУ”.

Про організації-учасниці:

ГО “МотоДопомога” – діє, як команда інструкторів та реагувальників на події, такі як: ДТП та інші випадки, співпрацюючи з централлю 103.

БО “Мережа Добра” – основна ціль організації – це позитивні емоції людей, щасливі діти інтернатів, укомплектовані Збройні сили України.
Львівський Добровольчий Медичний батальйон – інструкторський склад організації провів навчання з понад 4000 тисячами бійців. Через волонтерів було переданано автомобілі для ЗСУ і гуманітарну допомогу на Схід, а саме: медикаменти, речі першої необідності і продукти харчування.
Асоціація “Моя Україна” та компанія  Carfind  об’єдналися з метою доставки медичних і гуманітарних вантажів до регіонів України, які постраждали від війни. З перших днів війни на потреби Києва зібрали і відправили медичних препаратів на суму 100 тисяч евро. За власні і залученні кошти організації придбали і передали 7 пікапів і 1 швидку, а також забезпечили підрозділи ЗСУ амуніцією і технічним спорядженням (дронами, тепловізорами і прицілами).
БО “ВлаТар – Найкраще Дітям” – Фонд зосереджений допомагати дітям воїнів, сиротам та іншим потребуючим. Також з 24 лютого активно підтримує ЗСУ.

Чекаємо всіх охочих відвідати захід “Пікапи на нуль”. Поборемо – відновимо! Слава Україні! Героям Слава!

Українська поетеса і дисидентка Ліна Костенко отримала французький Орден Почесного легіону.

Про це повідомив мер Києва Віталій Кличко у четвер, 14 липня, у Facebook.

«Дуже радий був привітати сьогодні Ліну Василівну Костенко, яку в посольстві Франції нагородили найвищою нагородою Франції – Орденом Почесного легіону. Для мене Ліна Василівна – уособлення духу і гідності українського народу», – написав Кличко.

Він додав, що Костенко присвятила лицарський орден українським військовим, передає Західнет.

Як зазначає «Радіо Свобода», 14 липня Франція відзначає національне свято – День взяття Бастилії. Орден Почесного легіону – це найвища цивільна нагорода Франції, яка присуджується також за військові заслуги. Її присуджує президент країни.

Ліна Костенко – лауреатка Шевченківської премії, поетеса-шістдесятниця, почесна професорка «Києво-Могилянської академії». Свого часу вона відмовилася від звання Героя України, але у різних рейтингах відомих людей країни зазвичай посідає одне з чільних місць.

Зазначимо, що в жовтні 2016 року посол Франції в Україні Ізабель Дюмон вручила нагороду «Орден Офіцера Академічних Пальм» завідувачеві кафедри французької філології Львівського національного університету імені Івана Франка Романові Помірку (1942 – 2020).